Глава 11

Ми зупиняємось на зустрічах тричі на тиждень. Про Степана Тимофію поки що обопільно вирішуємо не повідомляти. Я наполягла на тому, щоб проконсультуватися з психологом. Може, я й перегинаю й нервую занадто, і для сина наявність у батька другої дитини мине безболісно, ​​але краще розглянути всі моделі його реакції й бути готовими до них.

Розійшлися ми спокійно. Макар потиснув Тимофію руку, я пробурмотіла «До побачення» й поспішила зникнути. На пропозицію підвезти відповіла відмовою.

— Мамо, а ми до тата? — запитує Тимофій після мого прохання збиратися.

З першої нашої зустрічі з Макаром минув тиждень. Із сином він бачився тричі. Завтра буде чергова зустріч. Макар пообіцяв Тимофію сходити до зоопарку. Син в днях не орієнтується й щодня питає мене, коли ми підемо.

— Ні, не до тата. Сьогодні в школу. Ти ж пам’ятаєш, я казала, що нам треба записатися.

— Пам’ятаю, — бубонить син. — Це обов’язково?

Мені вже не подобається поведінка сина. Він став примхливим і незадоволеним, постійно запитує про батька. З Макаром йому цікаво попри те, що я віддаю синові набагато більше часу, ніж новоспечений батько. Я також намагаюся вислуховувати Тимофія, грати з ним, гуляти, ходити в ігрові центри, дивитися мультики, читати книги й просто дарувати яскраві спогади.

Проте мені однаково не зрівнятися з Макаром, тому що він — батько Тимофія. Важлива людина в його житті. Сину хочеться розповідати йому про все, ділитися таємницями, які не призначені для моїх вух. На останній зустрічі, повертаючись із дамської кімнати, я з подивом виявила, як Тимофій щось шепоче Макару на вухо. Коли я запитала, про що шушукаються, син знизав плечима й по-дорослому промовив:

— Це наші таємниці.

Наші.

Це слово боляче різонуло по серцю. Ще тиждень тому я була для Тимофія найближчою людиною, а вже зараз у нього є батько. Дивно, але Макару навіть робити нічого не довелося. Виявилося достатньо просто з’явитися в житті сина через шість років відсутності.

Немов відчувши, що про нього думають, Макар нагадує про себе смс-повідомленням.

«Заїду за вами завтра о десятій».

У грудях здіймається неконтрольований потік ревнощів. Від несправедливості мене трясе. Я шість років була для сина чудовою матір’ю, намагалася, зі шкіри пнулася, щоб Тимофій мене поважав, а Макару варто було просто з’явитися в його житті, щоб завоювати головне місце.

«Завтра зустріч скасовується».

Не давши собі приводів для роздумів, тисну відправити. Придушую докори сумління, які раптово виникли, і відкладаю телефон. Він знову дзенькає вхідним повідомленням, але відкриваю я його вже сидячи в автомобілі.

«Щось сталося?»

Залишаю його питання без відповіді та перемикаю увагу на сина. Він дивиться мультики на планшеті. Невдоволений, тому що до школи йому йти зовсім не хочеться. Заняття в садку були для нього випробуванням, та і для мене теж. Вихователі вимагали підготовки, а Тимофій ніяк не погоджувався. Не буду — й усе. А тут додаткове розчарування — поїхали до школи, а не до тата.

Трель дзвінка відриває мене від думок про сина. Дзвонить Стас.

— Так.

— Привіт. У мене мало часу, тому я одразу до головного. Як ти дивишся на те, щоб відпочити у вихідні за містом? Я будинок знайшов із величезним басейном та лазнею. Ти ніби казала, що хочеш навчити Тимофія плавати?

— Можна. А коли їдемо?

— Завтра. Обіцяю, що не лізтиму з моралями. Ми з Настею їдемо відпочити, розслабитись. Лазня, знову ж таки… поїхали. Я знаю, ти любиш вологість та температуру, а Настя за Тимофієм нагляне.

— Я поїду.

Будь-якого іншого дня я б, напевно, відмовилася, але зараз раптом хочеться погодитися.

— Чудово. Тоді о другій приїжджай до нас.

— Я буду раніше, — говорю брату.

— Чудово.

Ми швидко прощаємось, я відкриваю месенджер і пишу Макару відповідь:

«У нас завтра інші плани. Будемо аж у понеділок, можливо, навіть у вівторок».

Мені чомусь стає легше. До школи ми приїжджаємо вчасно, дивимось класи, говоримо з директором. У місті це єдина гідна приватна школа, де навчають дітей-білінгвів. Для мене це було принципово важливо, адже моя дитина у свої майже шість років знає дві мови. Йому потрібна інша програма навчання.

До кінця зустрічі я розумію, що ця школа нам ідеально підходить. Єдиний мінус — вона знаходиться майже в центрі. Доведеться їхати машиною не менше двадцяти хвилин, а то й пів години. У нашому районі я теж дивилася школу, але там не було камер відеоспостереження для батьків, та й біля входу замість охоронця сиділа бабуся років сімдесяти. Це я вже мовчу про те, що територія не закрита, якийсь прохідний двір.

— Як бачите, наша школа відповідає всім вимогам, — з усмішкою каже директор.

— Бачу. Мені підходить.

— Будете записуватися?

— Так.

— Тоді я надішлю вам реквізити для сплати вступного внеску. Ви ж знаєте про нього?