Глава 10

Тимофій без угаву розповідає про садок, про життя в Америці, про друзів, з якими довелося на певний час припинити спілкування.

— З Джулією я досі спілкуюся. Мама набирає її маму, Хелен, і ми можемо трохи поговорити.

— Сумуєш?

— Дуже, — діловито каже син. — Ми мали одружитися, коли я виросту.

Макар сміється, і я теж не можу стримати усмішки.

— Я серйозно, — бурчить Тимофій. — Вона мені подобалася. Була найнормальнішою дівчинкою в дитячому садку.

— Ти обов’язково знайдеш наречену в школі, — заспокоює його Макар. — Таку саму, як Джулія.

— Другої такої немає, — засмучено зітхає Тимофій.

— Тобі зовсім тут не подобається?

— Подобається! — син бадьоро усміхається. — Тут я теж маю друзів. А тепер і ти є.

Приблизно за пів години такої балаканини Макар дізнається про сина багато. Те, що йому вдома нудно, що він не любить вчитися рахувати й що зовсім не хоче до школи. Він і так розумний. Весь цей час син не дає Ізмайлову вставити й слова. Тріщить без угаву, активно жестикулює руками, хмуриться, сміється, морщиться. Він взагалі дуже здібна дитина. У дитячому садку був у театральній групі. Жоден виступ не обходився без Тимофія, особливо, якщо потрібно зіграти якогось монарха.

Про це він, звісно, розповідає батькові. Сам майже нічого не запитує. Але це й не дивно. Тимофій любить бути в центрі уваги, а тут цілий батько, який виявив бажання з ним побачитись. І слухає його уважно, підтримує. Хоча я хвилювалася, що в них не складеться спілкування, що Макару стане нудно. Я взагалі на рівному місці нервувала, хоча майже з першої хвилини стало зрозуміло, що батько й син будуть нерозлучними. У них якийсь стовідсотковий збіг, чи що. Дивно навіть.

— А можна мені пограти в кімнаті? Я ненадовго, — просить Тимофій, коли йому набридає розмовляти.

Я перші хвилини гублюся, тому що не розраховувала залишитися наодинці з Макаром.

— Мабуть, — бурмочу. — Так, можна, йди.

Син відсуває тарілку з грушевим тістечком, яке йому не сподобалося, і злазить зі стільця, щоб піти до ігрової кімнати. Він повернеться хвилин за десять. На довше його ніколи не вистачає, але мені дискомфортно. Напевно, тому, що каву я випила, десерт з’їла, смс-повідомлення в телефоні перевірила. Зайнятися мені нічим, доводиться вдавати, що мені дуже цікава ледь пожвавлена проїжджа частина за вікном.

— Олю…

Ну ось. Навіть автомобілями помилуватися не дав.

— Ті гроші, які ти надіслав, — починаю.

Говорити про гроші не хотіла й не планувала, але розумію, що треба сказати. Кілька сотень тисяч — не та сума, яку можна не помітити. Не ті гроші, які можна проігнорувати.

— Це не аліменти. Просто так… — пояснює.

— Просто так я не візьму, — заперечую. — Я можу забезпечити сина й мені не потрібні твої гроші.

Прозвучало, насправді жахливо. Я хотіла подякувати, а вийшло, що намагаюся шпурнути гроші назад.

— Тобто, нумо у рахунок аліментів?

— Квартира, де ти живеш. Це орендована чи…

— Моя. Батько купив давно, але я в ній практично не жила. Коли продам будинок у Штатах, куплю тут велику квартиру. Або будинок. Я поки що не вирішила. У Штатах у будинку було чудово, тут усе інакше. Квартира — безпечніше.

— У мене є великий будинок неподалік від району, у якому ти зараз живеш. Я купив його першим, але потім придбав квартиру ближче до центру. Мені до роботи недалеко й до дитячого садка. Дорога не займає більшу частину часу. Я це до чого — ви можете туди переїхати.

— Дякую, але ні. Не хочу переїжджати із сином по кілька разів за короткий проміжок часу.

— На постійно. Якщо будинок сподобається, я оформлю на тебе дарчу.

Мені безсумнівно не вистачає чашки з кавою, за якою я зможу сховатися. Дарча на будинок, гроші на рахунок, спілкування із сином… непогано для вчорашнього холостяка, який не підозрює про існування ще однієї дитини.

— Не думаю, що це виважене рішення.

— Я прийняв його ще вчора. Тому й запитав про квартиру. Не відмовляйся, це найменше, що я можу зробити.

— Ти хочеш подарувати нам із сином будинок, правильно?

— Так.

— А якщо я житиму в ньому не одна?

Не знаю, навіщо взагалі про це запитую. Ідею отримати від Макара в подарунок будинок, відкидаю відразу.

— Це буде твій будинок.

Ізмайлов каже це спокійно, а в самого щелепа стиснута й погляд потемнілий. Незадоволений. Неприємно йому знати, що в мене хтось є і я можу виявити бажання жити з ним в одному будинку. Мені навіть смішно стає від його реакції. Смішно та боляче. Тому що він усе ще щось відчуває. І я відчуваю, але зраду пробачати не хочу.

— Якщо тобі так кортить позбутися нерухомості — подаруй її синові. Я в ньому жити не буду.

Я відвертаюсь до вікна. Розмова заходить у глухий кут.

— Я б хотів бачитися із сином щодня, поки в мене є така можливість.