Глава 9

— Ви довго, — зауважує Динар, коли я відчиняю дверцята його автомобіля. — Я вже збирався йти за вами.

— Затрималися, — пояснюю, застібаючи ремені на дитячому кріслі. — Так вийшло. Вибач, гаразд?

— Сходиш зі мною на ще одне побачення? — уточнює, користуючись моментом.

Як я відмовлю? Він привіз мене на інший кінець міста пізно вночі, чекав, поки я заберу сина.

— Сходимо, — усміхаюся. — Тільки без алкоголю.

— Хоча б глінтвейн, — умовляє, заводячи автомобіль.

— Тож хочеш мене споїти?

Я жартую, хоча сама чудово розумію Динара. Він хоче, щоб я розслабилася й була собою. Спокійною, легкою, веселою і грайливою. Я була такою настільки давно, що вже й не пам’ятаю. З ним поряд ось знову згадала. Мені сподобалося, але варто було з’явитися Макару, як черепашка, яка на якийсь час розкрилася, з жахом зачинилася знову. І я в ній. У темряві непроглядній. Від страху тремчу.

— Ти класна, коли менше думаєш.

Ну ось, що я казала. Так і є!

Додому ми їдемо повільно, обережно. Коли в автомобілі Тимофій, Динар намагається не перевищувати швидкість і їхати виключно за правилами. Ще одна перевага для мене, як для жінки, у якої є дитина.

Поки їдемо, Тимофій бореться зі сном, але коли додому залишається якихось п’ять хвилин, засинає. Почуваюся жахливою мамою. Я забрала його пізно й обіцяла, що про все розповім, коли приїдемо, а тепер виходить, що він заснув і наша розмова відкладається.

Динар допомагає донести сина до квартири. Я вказую кімнату Тимофія, і він кладе його в ліжко. У коридорі ми затримуємося. Я гадки не маю, як поводитися з ним після того, як ми ледь не переспали. Вдавати, що нічого не було або, навпаки, показувати, що пам’ятаю про те, що сталося?

Динар знову бере ініціативу у свої руки. Мене бере. Обхоплює талію, притискає до себе. Моє тендітне тіло впирається з одного боку в стіну, з іншого — в чоловіка. Я охаю, коли Динар обхоплює мене за потилицю й цілує. Жадібно так, ніби давно мріяв і нарешті допався, хоча цілувалися ми зовсім недавно.

— Я завтра весь день на роботі, але ввечері зайду з вечерею. О восьмій, наприклад. Просто посидимо, нічого такого, — видихає мені в губи й знову цілує.

Я намагаюся розслабитися. Розчинитись у його обіймах, збудитися. Я ж можу? Можу це зробити? Чомусь відчуття, що ні. Моє тіло безперечно сумує за чоловічими ласками. Я часто ночами прокидаюся від гострого бажання, яке охоплює все тіло, але зараз… мені байдуже.

Я ковтаю, Динар відхиляється. Обіймає мене ще кілька митей і, прощаючись, іде. Зараз я навіть рада цьому. Почуваюся крижинкою. Холодною і відстороненою, розважливою до жаху. Адже мені приємні його дотики, та й поцілунки подобаються, але… це все.

Зачиняю двері на клямку, відходжу, потім повертаюся й перевіряю, чи точно зачинилася. Кілька годин тому, коли я робила це в присутності Макара, виявилося, що я машинально відчинила двері й у Динара з’явилася можливість безперешкодно зайти у квартиру й побачити мене засмучену й заплакану.

Голова вже не болить. Я пропустила мить, коли мені стало легше. Просто розумію, що почуваюся нормально. Спати не хочеться, тому йду на кухню, дорогою прихопивши з вітальні айпад і стилус до нього. Мені треба подумати, що завтра скажу синові. Тимофій кілька разів питав про батька, і я казала, що ми не разом, тому що живемо в різних містах. Я майже не брехала синові, але про те, що тато про нього не знає, промовчала. І це також треба якось йому пояснити.

Поки записую все, що хочу сказати, у додаток, на телефон надходить смс-повідомлення від банку про зарахування коштів. Декілька миттєвостей я дивлюся на екран, потім вирішую, що це підступи шахраїв, і заходжу в додаток, щоб переконатися, що сума на балансі залишилася незмінною.

Вводжу пароль, проходжу фейс-контроль і… заплющую очі. Мій рахунок справді поповнений. Без будь-яких коментарів. Просто поповнення. Ще сьогодні вранці я пішла б у банк розбиратися, питати, звідки така кількість грошей, раптом хтось помилився, але зараз. Я знаю, що жодної помилки немає. Їх перерахував Макар.

Декілька хвилин я чекаю, що він зателефонує або напише, але від нього нічого немає. Ні смс, ні дзвінка. Я раптом згадую, що він залишав на столі поряд із цукорницею візитку, але зараз я її там не бачу. Я підіймаю цукорницю, чашки, тарілку з цукерками та вазу з печивом, навіть серветки, але візитки там немає. Він залишив номер телефону, а тепер він зник. Куди він міг подітися?

Я зазираю під стіл. Білий прямокутник валяється поруч із ніжкою. Я швидко дістаю його та перевертаю. Додаю номер у контакти, заходжу в месенджер і розгортаю вікно повідомлення. Зависаю, гадки не маючи, що написати. Дякувати? Запитувати, що за гроші? Я й так чудово знаю, навіщо він їх скинув. Сам же сказав — хоче брати участь. Ось, бере.

Миготить думка, що було б непогано, якби все можна було ось так залишити… Макар буде мовчки перераховувати аліменти, а ми із сином і далі житимемо вдвох. Немає потреби змінювати колишній устрій життя, підлаштовуватися одне під одного. Напевно, я б ще потягнула якийсь час, перш ніж розповідати синові про батька, але тепер він дізнався сам і я просто не маю вибору. Завтра я з ним поговорю, а потім зовсім скоро доведеться витримати першу зустріч батька із сином.

Тимофій прокидається рано. Прибігає до мене, залазить на ліжко й розштовхує мене маленькими долоньками.