Глава 8

Оля

Результатом моєї слабкості перед Динаром стає необхідність пояснюватися. Дещо я йому вже розповідала. Так, загалом згадала, що батько Тимофія про сина не знає, тому що пішов від мене до іншої жінки й вона народила йому іншу дитину. Я трохи прибрехала. Я не розповіла Макару нічого, тому що була скривджена й тому що батько не захотів його шукати. Переконав мене, що говорити немає сенсу — у нього своє життя, а ми з дитиною до нього не впишемося.

Про те, що мама вмовляла мене не псувати собі життя та зробити аборт, я промовчала. А зараз розповідаю, бо зовні виглядає так, ніби Макар — вселенське зло, а я покинута самотня жінка. Мені чомусь хочеться виправдати Ізмайлова. Підсвідомо розумію, що це я не сказала йому. Приховала. Не зізналася, що вагітна, а потім взагалі зникла з радарів.

Йому новина про сина, як удар обухом по голові — несподівана й болісна. Як і мені новина про те, що він покинув мене, щоб виховувати дитину. Зрадив і покинув. Ненавиджу! Але однаково виправдовую.

— Ви вперше побачились? — запитує Динар. — Ти так засмутилася.

Він обіймає мене сильніше, гладить по голові й цілує в скроню. А ще мені здається, що він збуджений, але намагаюся гнати від себе ці думки.

Про те, що пів року тому ми з Макаром бачилися й навіть встигли переспати, я не говорю. Неправильно це, звісно, починати стосунки з брехні, але розповідати про це не хочу й не буду.

— Вперше. Відвезеш мене до сина?

Я змінюю тему й відхиляюся. Сльози більше не котяться, емоції стихли, а голова продовжує розколюватися.

— Відвезу, звісно.

— Заїдемо дорогою в аптеку? Не варто мені було пити.

— Погано? У мене в машині знеболювальні є і пляшка води.

— Тоді можна без аптеки.

— Ходімо.

— Я у ванну на секунду.

Погляду в дзеркало вистачає, щоб жахнутися. Туш потекла, тональний крем розмазався, білки трохи почервоніли від косметики, яка потрапила в очі, а волосся чомусь скуйовджене. Я швидко дістаю ватяний диск і стираю залишки макіяжу з обличчя, розчісую волосся. З жалем зауважую, що заплакані очі виправити не можу, та й наносити макіяж знову ніколи.

Виходжу в коридор, де на мене вже чекає Динар. Швидко натягую на ноги туфлі й хапаю з тумбочки ключі. Передаю їх Динару, тому що в мене руки тремтять. Я фізично зараз не здатна зачинити двері самостійно.

— Тримай! — у машині Динар простягає мені блістер із пігулками й пляшечку з водою.

— Дякую.

Випиваю відразу дві пігулки й запиваю їх великою кількістю води. Відкидаюся на спинку. Динар дорогою не ставить жодних запитань. Мовчки веде автомобіль і дає мені час, щоб прийти до тями. Я йому за це вдячна. Вистачить із мене потрясінь.

Автомобіль повільно котиться дорогою. Середина липня, темніє пізно, але перші сутінки вже накрили місто. За десять хвилин стане зовсім темно. Тимофію спати давно час, а я все ще в дорозі. Докоряю собі за це. Невже не можна було інакше? Правильно, як усі мами. Зателефонувати до Насті, попросити вкласти Тимофія й не смикати його в ніч, але я так не можу. Мені треба з ним разом засинати, переконатися, що з ним усе гаразд. Що він у безпеці. Зі мною.

Після Макара мені син потрібен ще більше. Не можу я його там залишити.

— Приїхали, — каже Динар. — Я вас тут зачекаю.

— Добре, я недовго. Тимофій уже зібраним має бути, я Насті смс писала.

Вона його не прочитала, але просити Динара зачекати пів години я не можу. Намагатимуся зібрати сина швидко сама.

У будинку, за звичаєм, гамірно. Наскільки я знаю, укласти Даню о десятій Настя не може. Добре, якщо він засне до дванадцятої.

«— Задовбалася я режим встановлювати, — зізналася одного разу подруга. — О десятій лягаємо, а засинає однаково не раніше одинадцятої. За годину мозок по чайній ложці виїдає. Набридло».

Сміх Тимофія долинає з вітальні. Іноді мені здається, що голос свого сина я впізнаю, навіть якщо довкола сотні інших дітей будуть. Так сильно я на нього налаштована. Мій малюк, тільки мій. Мені важко уявити, що Тимофій захоче бачитися з батьком і мені доведеться його ділити. Залишатися без нього на вихідні. Це взагалі можливо?

Роззувшись, неспішно йду вперед. Я хотіла швидко, але зараз відтягую мить. Наче відчуваю щось недобре.

— Олю?

Я підстрибую від несподіванки. Настя застає мене зненацька.

— Привіт. Я смс писала, що їду, ти не прочитала, — говорю у своє виправдання.

— Телефон знайти не можу. Усе перерила.

— Я однаково вже тут. Нас чекають, тому…

— Стривай, — Настя хапає мене за руку. — Тут сталося дещо.

Думки хаотично змінюють одна одну. Я ковтаю. Ще не знаю, що почую, але мені до чортиків страшно.

— Що?

— Ти тільки не хвилюйся, гаразд?

— Що сталося?

Серце пришвидшується, пульс частішає. Я вже знаю, що нічого хорошого не почую. Починають тремтіти руки, а я ж тільки заспокоїлася.