Глава 7

Макар

Я прикриваю очі. Боляче. Її слова, спрямовані на те, щоб зачепити, ранять. Просто в серце потрапляють і рвуть його на частини. Не те щоб я думав, що одразу після вибачень Оля мені пробачить і скаже, що нічого страшного не сталося, але… я на щось сподівався. Зважаючи на те, що прийшла вона з чоловіком, даремно…

Серце стукає в грудях навиліт. Я розумію її біль, і від цього стає гидко. Від самого себе. Не шукав, залишив, відпустив у краще, чорт забирай, життя. І де це життя? Вона плаче стоїть, руками себе обхопила і вовком на мене дивиться. Ненавидить.

І з сином бачитися не забороняє. Просить із нею не розмовляти, але ж спілкуватися однаково доведеться, хоч би що там було. По дрібницях чи вихованню все одно доведеться розмовляти.

— Іди, — тихо шепоче. — Йди звідси. Мені треба заспокоїтись і поїхати за Тимофієм.

— Я відвезу, — пропоную.

Оля різко скидає голову, дивиться на мене так, наче бачить уперше.

— У мене є чоловік, щоб поїхати за сином. Немає потреби. І я не готова так швидко знайомити тебе з Тимофієм.

Слухати це боляче, але заслужив. Розмовляти, начебто, більше немає про що, але йти не хочеться. Розумію, що ніяк її не втішу, нічого не зможу вдіяти, вона мене навіть слухати не буде, що б я не сказав.

Немов на підтвердження її слів, чую плеск вхідних дверей.

— Олю? — мабуть, той самий Динар.

Знаходить нас безпомилково. Не збрехала, справді в стосунках, якщо так добре знає її квартиру. Але брехати — це в моєму стилі, вона була зі мною чесною. Злюсь на себе.

Він підходить до неї, минаючи мене й зачіпаючи плечем. Зчепивши зуби, терплю, хоча звідкись виникає ледь контрольована злість. Хочеться розвернути його до себе за плече і врізати. Пригнічую цю злість. Тому що права не маю й тому що образив Олю не він, а я. Шість років тому образив, а зараз змусив її пережити це знову.

— Маленька, з тобою все гаразд? — запитує в неї, торкається, обіймає за талію, стирає зі щік сльози.

Вона все це йому дозволяє. Мені не дозволила. Обійняти дозволила та заспокоїти, а потім відштовхнула. Терпіти не може мою присутність.

— Він тебе образив, чи що?

— Ні, — вона його утримує за плечі, чіпляється. Не дає відійти. — Все нормально, просто… це батько Тимофія.

Вона вимовляє це так, наче після цього все стає зрозумілим. Динар розуміє, тому що киває. Розуміє! Знає, отже, ситуацію, що склалася. Дивиться на мене неприязно й навіть зі злістю.

— Думаю, тобі краще піти, — каже він. — Негайно!

— Олю…

Вона теж просила піти, але я… не можу її так залишити!

— Іди… номер свій залиш і йди. Я подзвоню, повідомлю все. Дякую, що попередив про журналістів.

П’ять хвилин тому вона зі злістю сказала, що нізащо мені не пробачить, а зараз дякує й навіть усміхатися намагається. Динар явно її заспокоює своєю присутністю й це ще одна стріла, яка влучила в саме серце. Я чітко усвідомлюю, що накоїв. Мабуть, тільки зараз, коли дивлюся на те, як Оля притискається до іншого чоловіка, як їй спокійно в його обіймах.

Мене спалюють ревнощі. Дикі. Її «залиш номер» — як кинута голодному собаці кістка, коли іншому псу дісталося м’ясо. Стискаю зуби, але номер залишаю. Терплю.

— Я чекатиму дзвінка, — вимовляю і, розвернувшись, іду в коридор.

Не пам’ятаю, як опиняюся на вулиці. Усвідомлюю це, коли вдихаю повітря на повні груди. Це протвережує. Відвертає від думок, що рвуть на частини. Діставшись автомобіля, сідаю всередину. Сюди я їхав без водія, схотілося сісти за кермо самому. Зараз шкодую, тому що злість здіймається зсередини.

З нею інший. Втішає її, обіймає, цілує… про більше думати я не наважуюсь. Й так ледве тримаюся. Я, звісно ж, одразу зрозумів, яким мав бути їхній вечір. Я завадив. Від цього чомусь гидко. Розумію, що в неї має бути своє життя, але розуміння нічого не дає. Ревную пекельно.

Немов насміхаючись, дзвонить телефон. Кидаю погляд на дисплей — Жанна. Несподівано з’являється бажання викинути мобільний на хрін. Приглушую бажання, підіймаю слухавку.

— Слухаю.

— Ти дозволиш мені побачитись із сином? — запитує вимогливо.

— Він не хоче.

Я не брешу. Степан не любить бачитися з Жанною. Вона, як не крути, мама хрінова. Не знає нічого про сина й навіть не намагалася жодного разу дізнатися. Просто забирає його, а потім дзвонить зі сльозами й каже, що в неї нічого не виходить, просить його забрати. Кожна така поїздка до «мами» закінчувалася для нього стресом, і я вирішив обмежити їхні зустрічі. Зовсім. Вони пів року не бачилися. Вона вимагала, я відмовляв, Степан не просився.

— Я його мати.

— Звернися до суду, — пропоную. — Тебе швидко позбавлять батьківських прав.

— Яка ж ти скотина! — обурюється.

— Ти Олю навіщо шукала? — запитую у відповідь.

Вона мовчить. Паузу, чорт забирай, вирішила витримати. Або ж вигадує причину. Загалом, не має значення, що скаже.