Глава 6

— Може, поговоримо у квартирі? — запитує Макар. — Я прийшов не лише через сина.

Після його слів я нарешті відлипаю від дверей і стягую з ніг туфлі. З насолодою ступаю босими ступнями на підлогу і проходжу повз Макара, затримавши подих. Не хочу вдихати його запах, не хочу підтверджувати те, що він все ще мені рідний.

Іду на кухню, машинально зазначаючи, що Макар прямує за мною. У цій квартирі велика простора кухня. Вистачить місця для двох, щоб не перетинатися.

— Про що ще хотів поговорити? — питаю, морщачись.

У мене страшенно розколюється голова. Пити я не люблю й не вмію, але вечір обіцяв бути романтичним і пристрасним. Я сподівалася, що головний біль з’явиться вже після того, як ми з Динаром переспимо. Про таке завершення вечері я навіть не думала.

— Про все. Минулого разу нам так і не вдалося поговорити.

— Та й не варто. Я навіть рада, що прийшла твоя мама, інакше, може, і не дізналася б, що ти одружений.

— Мама? — здивовано перепитує.

— Вона тобі не сказала? — здогадуюсь я. — Втім, яка різниця. Підозрюю, ти хотів поговорити про те, що я й так дізналася. Про те, що ти одружений, варто було сказати ще в кабінеті. До того, як я погодилася з тобою переспати. В іншому — це ж неважливо. Стільки років минуло, вже нічого не змінити. Вітаю із сином, до речі. Я думала, ти пішов, тому що справді не нагулявся, а ти молодець, вчинив правильно. Одружився з вагітною дівчиною. З Жанною.

Я не знаю, навіщо торохчу все це. Хочу виговоритися, вивалити все, що накопичувала всередині ці пів року. Мені так добре жилося в незнанні. Я думала, що Макар був просто надто молодим, щоб загрузнути в одних стосунках. Йому хотілося різноманітності, інших жінок, рівних собі. Я в його життя, як не крути, не вписувалася. Я воліла б не знати всього цього й жити блаженною дурепою далі.

— Пробач, чорт, я не хотів, щоб ти так дізналася.

— Треба було розповісти. Шість років тому. Не вважаєш?

— Вважаю. Звинувачую себе за те, що не сказав і пішов мовчки.

— Ми все з’ясували, — роблю паузу, тому що відчуваю, як до горла підкочує клубок. — Що ще обговорювати? Ти пішов, тому що Жанна завагітніла. Одружився з нею. Добре вчинив…

Я замовкаю і відвертаюся, вдаючи, що збираюся зробити чай. Насправді намагаюся не плакати. Стримати сльози, які так і силкуються бризнути з очей.

— Олю… прошу, вислухай мене. Я не хотів, щоб усе так…

Його голос чомусь звучить ближче, але сил на те, щоб обернутися й подивитися, чи не зменшилася відстань між нами, немає.

— Я не міг тобі шість років тому сказати, чуєш? Злякався. Не міг зізнатися в тому, що з дурості провів із нею ніч. Ти б мені не пробачила.

— Не пробачила, — говорю, уже не намагаючись стримати сльози. — І зараз не пробачу.

— Оля… — його рука торкається мого плеча, і я розвертаюсь.

Не хочу більше ховати від нього сльози. Нехай дивиться, знає, що мені боляче. Я не повинна приховувати свої почуття і вдавати, що зроблена зі сталі.

— Не чіпай мене! — голос зривається на крик. — Не смій навіть торкатися. Чого ти прийшов сюди? Навіщо? У тебе дружина є й дитина, а ти тут перед колишньою каєшся, — я шморгаю носом і обіймаю себе руками. — Тобі тут однаково нічого не світить, а там на тебе чекають.

Відчуваю, як тремчу. Це підкочує істерика. Я давно не втрачала контроль над своїм тілом, позбулася цього майже відразу після народження Тимофія. Мій рівень відповідальності виріс до максимуму. Я знала, що просто не маю права показувати слабкість перед сином.

— Немає в мене дружини. Ми розлучилися через рік після народження Степана. Щойно в мене з’явилася можливість подати на розлучення — я це зробив.

— Я бачила свідоцтво про шлюб, твоя мама попросила його дістати, уявляєш? Прийняла мене за прибиральницю й мило так попросила вилізти на табуретку і взяти для неї з полиці документи, — я видаю смішок. — І дружина твоя мене в кав’ярні знайшла. Ти не знайшов, а вона — так.

Я починаю тремтіти сильніше, і Макар підходить ближче. Притягує мене до себе, занурюючи у свій, як я й думала, рідний запах. Моє тіло попри все реагує на нього. Стає тепло, і тремтіння минає. А ще мені хочеться його обійняти. Дати йому шанс. Мене пробирає злість від власної тупості.

— Не чіпай мене, — б’ю кулаками його по плечах. — Не чіпай, не чіпай, не чіпай! — вигукую. — Зрадник, чуєш? Ти зрадник! Кинув мене одну шість років тому й одружився з цією сукою!

Макар однаково мене не відпускає. Притискає ближче і стійко витримує град ударів, що звалився на нього. Мовчить. Дихає важко і тримає мене, поки я вигукую лайки й не забуваю додати, що ніколи його не пробачу.

— Ніколи!

Хочу сказати, що нізащо його не підпущу до сина, але прикушую язика. Цієї миті мій мозок вмикається, і я припиняю видавати все, що спадає на думку, припиняю кидатися образливими словами й обзивати його. Я не можу й не буду вирішувати за Тимофія. Він має знати про те, що його батько хоче з ним спілкуватися. Мої з Макаром стосунки не мають жодного значення.

Не знаю, скільки разів за останні хвилини Макар вимовив слово «пробач». Не намагався виправдатися, вигородити себе й торкнутися теми минулого ще раз. Я затихаю в його обіймах і припиняю тріпотіти. Втикаюсь чолом у його плече. Дихаю все ще часто і злюся на те, що він прийшов. Шість із половиною років. Довбаних шість із половиною років він не з’являвся в нашому житті, а зараз хоче отримати все й одразу. Сина, виховання, моє прощення!