Глава 5

— Макаре…

Мій губи вирішують пожити окремим життям і бурмотять розгублено його ім’я.

— Привіт, Олю.

Він відходить із проходу, дивиться то на мене, то на Динара, який стоїть за моєю спиною. Опускає погляд на мою талію, де хазяйновито лежить чужа рука. Динар і не думає мене відпускати. Обіймає міцно, притискає до себе, відчуває, мабуть, що вечір закінчився і продовження не буде.

— Ви знайомі? — тихо шепоче мені на вухо.

Я киваю. Єдиний ліхтар, що ледве світить над нашими головами, висвітлює недостатньо, тому Динар не може роздивитися Макара. При світлі дня він би одразу зрозумів, що чоловік навпроти — батько Тимофія.

— Ти… що… тут?

— До тебе приходив. Поговорити треба. Я не вчасно?

Хочу відмахнутися і сказати, що все гаразд, але швидко себе обсмикую.

— Не вчасно, — киваю. — У тебе щось термінове? Можемо зустрітись цим тижнем?

— Термінове.

У мене відчуття, що я затиснута в лещата. Позаду стоїть Динар, попереду Макар. Обидва чекають моєї відповіді. Мовчки свердлять один одного поглядами. Я стою, не знаючи, що робити. Сказати Макару, що розмова зачекає й піти з Динаром, означає дати останньому шанс, а я зовсім не відчуваю бажання його давати. Воно було, коли ми гуляли, було, коли їхали додому та цілувалися біля під’їзду, але зараз його немає. Випарувалося.

Погодитися поговорити з Макаром зараз означає залишитися з ним наодинці: сісти до нього в автомобіль або піднятися до мене у квартиру. Вибір один гірше іншого.

Поки я стою, не визначившись із рішенням та словами — чоловіки знайомляться. Динар першим простягає руку, представляється, Макар відповідає. Вони обмінюються кількома фразами, а потім Динар дозволяє собі вирішити за мене.

— Нумо завтра, гаразд? У нас плани сьогодні, сам розумієш.

Макар киває, але не йде. Продовжує стояти. І на мене дивиться. Розумію, що я маю або кивнути, або…

Я не киваю. Вивільняюся з обіймів Динара і вибачливо усміхаюся.

— Я поговорю, гаразд? Але думаю, що це займе багато часу.

Динару такий розклад явно не подобається. Він підтискає губи, але нічого сказати не наважується.

— Ми побачимось сьогодні ще?

— Ні, — хитаю головою й додаю: — Я потім усе поясню, гаразд? Будь ласка…

Не хочу, щоб він почав розпитувати про Тимофія в присутності Макара. Втім, якщо Ізмайлов мене все ж таки знайшов, отже, може вже знати про сина.

— Ти впевнена? Я можу піти з тобою.

Зараз наполегливість Динара мене навіть дратує. Хіба йому складно просто погодитись, взяти мене за руку й довести до дверей квартири? Я вже вирішила, що нізащо не сяду до автомобіля Макара. Він наскрізь просякнутий знайомими запахами, а я не хочу поринати у спогади. І хочу мати можливість піти будь-якої миті.

— Можемо піднятися до мене, — кажу Макару, а сама кидаю погляд на годинник.

Уже по дев’ятій, мені незабаром за Тимофієм. Потрібно викликати таксі, доїхати й зібрати сина, а будинок брата розташований доволі далеко. Можна, звісно, залишитись у них, але я не хочу нав’язуватися своєю присутністю, коли між нами зі Стасом чорна кішка пробігла. Він повинен зрозуміти, що я виросла й він більше не може керувати мною.

Думки про брата добряче відволікають. Я не помічаю, як ми втрьох підіймаємося сходами й зупиняємось біля моїх дверей. Я швидко дістаю ключі, провертаю їх у замковій щілині й відчиняю двері, пропускаючи Макара всередину. Динар тим часом притягує мене до себе й цілує. По-господарськи, прямо в губи, зовсім не соромлячись стороннього. Я відповідаю машинально, думки плутаються.

— Я зайду за кілька годин, коли ти повернешся, — видихає мені в губи.

Відмовити я не встигаю, просто киваю. Динар чекає, поки я зайду до квартири й зачиню двері.

Я провертаю засувку й розвертаюсь до Макара, з’єднуючи руки за спиною і притискаючись ними до дверей. Далі йти не хочеться. Нехай каже все тут і йде.

— Про що ти хотів поговорити? — запитую.

Поглядом фокусуюся на відчинених дверях шафки за його спиною. Присутність Макара мене хвилює, але не нервує. Чи то час настав і переболіло, чи то я настільки шокована, що мені складно дати оцінку тому, що відбувається.

— Про сина.

Лише одним словом Ізмайлов вибиває з мене дух. У грудях пече, очі наповнюються сльозами, а серце барабанить об грудну клітку від страху.

Дізнався.

— І… що? Чого ти… х-х-хоче-че-ш…

На останньому слові я заїкаюся. Поняття не маю, чому. Адже Макар не тиран і не ґвалтівник. Я ніколи його не боялася, а зараз не можу впоратися зі страхом. Напевно, уся річ у тому, що батька вже немає в живих, а з братом я посварилася. Та й Макар уже не жебрак. Шість років минуло, хто знає, раптом він уже не той, яким я його пам’ятаю.

— Ти боїшся? — не без здивування запитує Макар і робить крок до мене, але відразу гальмує й відходить назад.

І справді, чого це я? Макар дізнався про сина, прийшов поговорити, що це за дика реакція?