Глава 4

— Ключі мені залиш! — наказує Настя, поправляючи останнє пасмо у зачісці.

Одночасно з цим лунає дзвінок у двері, і я здригаюся. Час. Кидаю погляд у дзеркало. Все-таки Настя впоралася чудово: нафарбувати мене встигла, волосся моє неслухняне вкласти й навіть зарядити мене позитивом. І справді, чого я так себе накрутила? Адже це просто вечеря. Зустріч із чоловіком. Спілкування, нічого більше. Навряд чи в Динара в думках затягти мене в ліжко.

— Привіт, — Динар простягає мені букет квітів. Усміхається.

Одягнений у темні джинси та синю сорочку, що вигідно підкреслює його підтягнуту фігуру.

— Привіт. Мені кілька хвилин треба, сумочку взяти й взутися, проходь.

Я відчиняю двері ширше й запрошую його у коридор. Динар вагається, але все ж таки переступає поріг. Не роззувається — залишається чекати біля дверей. Я швидко повертаюся до кімнати, хапаю сумочку зі столика й під схвальні кивки Насті виходжу в коридор. Вона навіть великі пальці вгору не полінувалася підняти, типу, красень, подобається, добре відірватися.

У коридор вона виходить слідом за мною, вітається з Динаром, усміхається, а потім, зараза така, каже мені:

— Квартира буде вільна. Я дітлахів зараз заберу, зачиню, ти ж дублікат ключів узяла?

Кидаю в неї вбивчий погляд і, натягнувши швидко туфлі, штовхаю Динара до виходу. Мені перед ним ніяково. Я пів вечора думала, як відмовити, якщо він захоче продовження, а Настя виставила все так, ніби я на нього тільки й сподіваюся. Квартиру вона, блін, звільнить.

Динару треба віддати належне. Він ніяк не реагує на слова Насті, спокійно веде мене вниз, відчиняє двері автомобіля, подає руку, щоб мені було зручно сідати в  його великий позашляховик.

Автомобіль він веде впевнено, спокійно. Дорогою я почуваюся в безпеці. Ми мовчимо, але це, як не дивно, не нагнітає й не тисне. Я дивлюсь у вікно, Динар на дорогу. Комфортно.

Ресторан знаходиться недалеко, але й моя квартира майже в самому центрі. За місто я вирішила не переїжджати. Там хоч і спокійніше, але автомобіля в мене поки що немає, а Тимофію цього року в школу, та й на гуртки він зараз ходить, а всі вони в пішій ході від нашого дому.

Всупереч пафосній назві «Манхеттен», усередині ресторан виглядає простіше. Приглушене світло навісних світильників, коричневі диванчики, столи, накриті білими скатертинами. Зала забита, але попри це тут тихо. Немає відчуття, що я потрапила до бджолиного рою.

— У вас замовлений столик? — цікавиться адміністраторка, приязно нам усміхаючись.

— Так. Димов Динар.

Кілька секунд адміністраторка вивчає список, після чого киває та просить йти за нею.

— Ваш столик, — вказує на стіл біля вікна з краєвидом на місто. — Приємного відпочинку. Офіціант незабаром підійде.

Динар відсуває для мене стілець, допомагає сісти. Сам розташовується навпроти. Майже одразу до нас підходить офіціант, залишає меню. За великими книжками немає потреби розмовляти, хоч ми прийшли поспілкуватися.

— Готові зробити замовлення? — запитує офіціант, що підійшов знову.

— Так, — відповідаємо майже одночасно.

— Якщо ти не проти, я зроблю вибір за тебе, — каже Динар і, не дозволяючи мені відповісти, робить замовлення офіціантові.

Я настільки приголомшена тим, що відбувається, що заплескую книжку з меню тільки коли хлопець в уніформі простягає долоню, щоб її в мене забрати. Намагаючись не подати знаку при сторонньому, усміхаюся і простягаю йому меню. Щойно ми залишаємось наодинці, уважно дивлюся на Динара.

— Я тут не вперше, — вважає за необхідне порозумітися. — Знаю, які страви хороші й що краще замовити.

— Чому ти вирішив, що я тут не була?

— Ти ж нещодавно переїхала, сама казала.

— Так, — киваю. — Але це не означає, що я не здатна зробити вибір самостійно.

Я не злюся, тому що розумію, що на моє сприйняття вплинуло тривале проживання в зовсім іншому менталітеті. Я не стала феміністкою, але не люблю, коли чоловік дозволяє собі забагато. Хоча не виключаю того, що вся річ у тому, який саме чоловік. З Динаром ми надто мало знайомі, щоб я втратила голову й дозволяла йому все. Він привабливий, його дотики не викликають у мені огиди й навіть приємні, і його турбота, безумовно, мені лестить, але я не готова потонути в ньому з головою.

— Вибач, — одразу відступає. — Я покличу офіціанта, скасую свій вибір.

— Не потрібно.

Спілкування не складається. Динар помітно намагається загладити провину, а я налаштовуюсь скептично. До того, як нам приносять страви, ми майже не розмовляємо чи говоримо на нейтральні теми. Гарне місце для вечері, чудовий краєвид і таке інше.

— Приємного апетиту, — офіціант ставить перед нами страви.

Спочатку я навіть куштувати не хочу, але коли розумію, що відмовилася від пропозиції змінити замовлення, усе ж таки беру в руку виделку. Куштую. Після шматочка найніжнішого м’яса мені перед Динаром стає соромно. Ось що я за баба така, га? Чому не могла просто промовчати та подякувати за те, що він захотів смачно мене нагодувати? Адже справді — смачно. Нічого кращого я не їла. Може, звісно, скучила за рідними стравами, але…