Глава 3

— Я не хочу до зубного, — скиглить Тимофій, поки я застібаю йому куртку. — Там буде боляче.

— Не буде, — обіцяю йому.

Перш ніж записувати сина, я тричі перепитала, чи зможуть вони забезпечити максимальну безболісність і не налякати дитину. Мене запевнили, що так. У них є телевізор із мультиками й кабінет розфарбований спеціально для дітей. У крайньому разі, як мені сказали, можна зробити седацію. Один укол — і Тимофій засне, а лікар зможе спокійно полікувати зубик.

Сподіватимуся, що до седації не дійде.

— Буде, — нервує.

Бачу, як у куточках його очей скупчуються сльозинки.

— Не буде, — присідаю, щоб не дивитися на нього згори вниз, щоб бути наче на рівних. — Я говорила з лікарем, він пообіцяв, що тобі ні крапельки боляче не буде. Якщо буде, ми підемо з цієї клініки, добре?

Трохи подумавши, син киває.

Я кидаю погляд на наручний годинник і зазначаю, що Динар чекає нас унизу вже хвилин десять. Я обіцяла, що спустимося хвилини за дві, але останньої миті перекинула на себе чай і довелося переодягатися.

З Динаром ми познайомилися після мого повернення. Він виявився моїм сусідом по сходовому майданчику з золотими руками. Турбувати брата, який живе зі мною в одному місті, не хотілося, тому коли Динар запропонував допомогти зі складанням ліжечка для Тимофія, я погодилася. Намагалася, щоправда, йому заплатити, але він геть-чисто відмовився брати гроші.

Якось непомітно ми почали спілкуватися. Він забігав до мене за сіллю, я ніяково зверталася до нього, коли потрібна була міцна чоловіча сила. Учора він запросив мене на побачення й запропонував відвезти нас із сином до зубного, і я не відмовилася.

Надворі я чомусь оглядаюся. Відчуття, що за мною хтось спостерігає, але я відганяю цю думку. Немає кому. Ми в повній безпеці. Я повернулася на батьківщину, тому що більше не змогла писати книги, якими заробляла на життя весь цей час. Жити в іншій країні недешево, просити грошей у брата я не мала наміру й вирішила повернутися. Тут моїх заощаджень вистачить на безбідне життя на двадцять років, а весь цей час я не збираюся сидіти, склавши руки.

Освою нову професію, влаштуюся на роботу й зароблятиму ще на двадцять років, та й частину гонорарів з уже надрукованих книг мені, як і раніше, будуть перераховувати.

Писати я припинила різко. Пів року тому я ледве дописувала книгу, а ще зустріч із Макаром мене трохи підкосила і, як підсумок, я закінчила роман не так, як хотіли видавці та мій агент. Переписувати закінчення, як вони вимагали, я категорично відмовилася й розірвала договори, вирішивши закінчити з письменством. Вийшла в останній ефір до читачів, перепросила, сказала, що обов’язково повідомлю, якщо раптом наважуся писати, але… відчувала, що цього не станеться. Моя остання книга так і не побачить світ.

— Олю, — Динар, який весь цей час чекав нас біля автомобіля, робить кілька кроків і обіймає мене за талію.

Я ніяково кладу руку трохи нижче вигину ліктя й миттю забуваю про те, що ще хвилину тому відчувала на собі чийсь погляд. До сьогодні ми з Динаром спілкувалися і фліртували, але він ніколи не дозволяв собі щодо мене чогось більше. А зараз обіймає. І, якщо не помиляюся, торкається губами мого волосся.

— Привіт, — тихо шепочу, відхиляючись. — Ми трохи запізнилися.

— Нічого. Я встиг прогріти салон.

Динар відпускає мене й допомагає Тимофію залізти в автокрісло. Я чомусь тим часом знову озираюся, а потім відвертаюся, тому що Динар веде мене до переднього сидіння і відчиняє дверцята, допомагаючи сісти всередину.

Дорогою сиджу трохи приголомшена таким поворотом і не без полегшення наголошую, що його дотики не викликають у мене відрази. Я б навіть сказала, мені приємні його обійми та увага.

Динар — видний чоловік, високий, широкоплечий, статний. На такого не соромно задивитися на вулиці. Зі спілкування дізналася, що він володіє своєю компанією, невеликою, але доволі прибутковою. У нього особистий автомобіль, велика трикімнатна квартира в самому центрі та довгий шлюб за спиною. Є дитина, але йому уже п’ятнадцять, важкий підліток, тому стосунки в них складаються погано.

Мою історію він також знає. Не всю, звісно. Я опустила ту мить, де приїжджала сюди пів року тому і знову переспала з колишнім. Щоправда, про операцію сказати довелося. Він помітив шрами й здивовано запитав: «Невже поряд не було чоловіка, щоб підставити свій ніс?»

— Виглядаєш засмученою, — зауважує.

— Хвилююся перед візитом. Тимофій боїться стоматологів, — додаю пошепки, щоб син, захоплений мультиками на планшеті, не почув.

— Розумію. Мій син і досі їх боїться. Ніяк не можу вмовити піти.

— Його, певно, складніше, — зауважую з усмішкою. — Тимофія можна вмовити мультиками й шоколадками.

— Так, з Ринатом це не працює. Йому подавай техніку найдорожчу чи гроші. Нещодавно автівку просив, — Динар сміється. — В п’ятнадцять, уявляєш?

— Маленькі дітки, маленькі бідки.

— Точно. Головне, не проґавити пацана. Мені не вдалося. І Тіні теж. Ми були зайняті кожен своїм, а Ринат ріс ніби окремо. Тепер не визнає за авторитет ні матір, ні батька.

— Упевнена, він підросте й ви налагодите стосунки.