Глава 2

Ірина демонстративно мовчить і щось друкує в телефоні. Образилася. Я трохи приходжу до тями від новин і віддаю Льоші новий наказ:

— Веземо Іру додому і їдемо за Степаном.

Іра підтискає губи, але сперечатися не намагається. Звикла вже до того, що мої вказівки не піддаються запереченням. Їдемо мовчки, кожен думаючи про своє. Біля будинку Іри зупиняємось. Вона зволікає, щось хоче сказати, але потім лише простягає мені паковання з пігулками й залишає автомобіль.

Я кручу пачку в руках, але пити нову пігулку не наважуюсь, хоча голова знову болить. Спогади тиснуть, хочеться повернутися назад і все змінити. Легко бачити свої косяки за роки й твердо знати, як треба було зробити. А тоді здавалося, що правильно. Відпустити, відійти вбік, дослухатися поради батька Олі й дати дівчинці шанс зустріти нормального мужика, а не злидня.

Я стискаю зуби до хрускоту і знову дивлюся на світлину. Оля тримає на руках сина, усміхається, коли його цілує. Очі хлопчика світяться щастям. Я вже знаю, що це мій син. Не сумніваюся навіть, хоч знаю, що Оля б не приховала. Навіть після того, як я мовчки зник. Знайшла б спосіб розповісти про вагітність, як тільки…

Її батько. Неважко переконати вагітну покинуту дівчинку в тому, що не варто нічого розповідати тому, хто тебе залишив. Він не вартий того, щоб знати про швидке батьківство. Не можна, кажуть, говорити про мертвих погано, але хорошого мені нічого сказати. Лев Лебедєв завжди був мені ненависним і його рука виразно помітною в наших стосунках. Іноді Оля, сама того не підозрюючи, говорила його словами.

— Макаре Ігнатовичу, попередьте у садку, що запізнитесь, тут затор за пару кілометрів, уже не об’їдемо.

Голос Льоші відвертає мене від минулого. Я швидко набираю виховательку й кажу, що затримаюсь, заберу Степана пізніше, ніж зазвичай.

— Звичайно, Макаре. Я залишусь із ним, ви ж знаєте.

Звісно, знаю. Я їй доплачую за такі ось понаднормові. Необхідність виникає рідко, але буває. Раніше затримувався на операціях, останнім часом у паперах. Руки просять скальпель, а натомість отримують ручку. Набридло, але найближча операція в мене за кілька тижнів.

Руки знову тягнуться до фотографії, думки повертаються до Олі. Вона не сказала. Послухала тата й змовчала. І брат її теж ні слова не сказав, хоч я запитував. І шість років тому й тепер, коли вийшов із СІЗО і привів себе до ладу, насамперед поїхав до Стаса. Зустріли мене, треба сказати, гарно. Мордобоєм. Після бійки Стас повідомив, що Оля поїхала і вимагав її не шукати.

— У неї чудово все в житті, чуєш? Її заміж покликали, а тут ти. Вона себе замучила докорами сумління за те, що між вами сталося. Шкодує. Ось якого хріна тобі лізти в її життя знову?

— Мені потрібні її контакти. Не даси — сам дізнаюся.

— На ось.

Стас тицьнув мені свій телефон. Невелика стаття зі світлиною Олі. Письменниця Олів’єна Браун розповіла, що виходить заміж.

— Не варто тобі її шукати. Ти нічого їй запропонувати не можеш. Вона тебе ніколи не пробачить і дитину твою виховувати не буде. Вона взагалі дітей ненавидить. Чайлдфрі. У них там заведено, популярна течія.

Сумнівів у тому, що її змусили змовчати, не залишається. Брехати до останнього, аби я не взнав і не виховував свого сина, аби нічого не говорив. Її батько знав, що я одружився, і брат, звісно, теж. І про сина дізналися, звісно. Їй нічого не сказали, інакше б вона запитала. За першої ж зустрічі запитала б, а вона не знала. Хотів їй усе розповісти. Через роки розумію, що вчинив неправильно. Варто було сказати правду, зізнатися в тому, що зробив. Після того, що я взнав, стає недобре. У мене виявляється ще один син росте. Одноліток Степана. Росте без моєї участі.

Не помічаю, як автомобіль паркується біля дитсадка. Я виходжу, швидко йду за Степаном. Сніжана Юріївна відразу виходить слідом. Усміхається.

— Нарешті ви приїхали. Стьопа про вас запитував. Скучив.

Я беру сина за руку і веду до шафки. Дістаю одяг і чекаю, поки Стьопа одягнеться.

— Ви вже вирішили? — запитує. — Степан іде до школи цього року чи ще ні?

— Не вирішив.

— У нас при садку чудова школа є. І психологи. Вони допоможуть вам зрозуміти, чи готовий Степ до занять. Що скажете?

— Попрошу вас не лізти, Сніжано. Я сказав — не вирішив. Щойно прийму рішення — обов’язково вам повідомлю.

Вона замовкає, усміхається вже не так широко, а потім прощається зі Стьопою. Ми виходимо надвір.

— Що робитимемо сьогодні? — запитує.

Я поняття не маю. Не встиг вигадати. Усі думки були про Олю та про те, що в мене є ще одна дитина. Теж син. Такого ж віку. Цікаво, який він? Чи піде до школи цього року? Чи має він успіхи в садку? Що він знає про мене? І чи знає…

— Тату…

— Не знаю. Подивимося мультфільм?

— Так. Ти знайшов цікавий?

— Знайду.

***

Вранці дорогою до садка передзвонює Єгор.

— Слухаю.

— Я там інформацію деяку зібрав. Що зміг. Номер телефону дістав, сьогодні зателефонував — робочий, слухавку взяла Ольга.