Сон чи дійсність?

Не зважаючи на ранок, втому, та холод, збори до школи були приємні. Сьогодні був останній день школи перед канікулами. 

Лія відчувала натхнення не тільки тому, що сьогодні був один з її найулюбленіших класів — українська література, а ще через сон який наснився їй. Якби він став дійсністю, вона відчула б себе найщасливішою дівчиною у всесвіті. “Оце були б справжні чари, справжня новорічна несподіванка!” подумала вона, та накинувши на себе сумку пішла до школи.

Цієї ночі напрочуд багато випало снігу. Навіть важко було відкривати ворота біля дому. Але як же гарно переливався сніг! Лія ледь перебирала ноги крізь товсту білу вату, однак її усмішка була навіть яскравішою ніж сонце. В неї в голові прокручувалися усі події останньої ночі. А точніше її доволі казковий сон…де тато написав їй листа, а потім приїхав на новий рік.

Катю, привіт! - підбігла Лія до подруги.

Ти аж світишся. Привіт. Що сталося? Дідусь приїхав? - Катя знала що Лієчка завжди чекає приїздів дідуся та їх подорожей де вони були тільки разом.

Та мені такий сон наснився, я навіть прокидатись не хотіла!

Ти що там у сні з хлопцем якимось цілувалася? Я сподіваюся він не з нашої школи, а то вони якісь…- вона виказала огиду — не для поцілунків. Хоча…ну не для першого точно!- Катя нарочито закрила очі.

Та ну ти що! Які хлопці. Мені тато наснився! Ти не уявляєш який він високий, мужній, сильний, добрий. Ми з ним гуляли по новорічному Львову, як я мріяла с хлопцем, пам'ятаєш я тобі розповідала…

Авжеж, авжеж, і що там з татом?

Ми гуляли, усі вогники навколо наче вітали мене, що моя мрія здійснилася. Я розповідала йому про все що я читала, вірші свої йому переказувала, усіх учнів класу та школи змальовувала…і він слухав так уважно і довго, мене так ніхто не слухав!

А я? Я завжди тебе слухаю…

Перебиваєш постійно. Менше ніж мама, але все…

Та я ніколи не перебиваю!

Але все одно перебиваєш — Лія підтиснула губи — ось як зараз. Але це гаразд, не ображайся, просто вислухай. Це так важливо для мене. Просто тато він здається та сама людина яка може мене слухати нескінченно та із цікавістю. Я відчула себе реально скарбом. Я завжди думала що, знаєш, я така сіра миша, та в мені немає нічого такого особливого. Ну що я не цінна…тільки зараз я відчула це…як описати…не знаю…

Потрібною?

Ну може й так. Типу коханою. Що я варта любові, уваги, усього що забажаю! Просто так розумієш. Просто, тому що я існую, дихаю, розумієш?

Якщо чесно ні. Тому що мій тато завжди каже що треба бути потрібною, щоб мене любили. Що я не можу щось мати просто так, тобто мені треба заслужити, доказати що це не за дарма. Я вважаю що все що дістається за дарма я не буду цінувати, це вже мама так каже.

Але ж нас можуть любити за нашу творчість, наші особливі риси, якісь  чисто наші…

Дзвоник перервав їх розмову, та вони побігли на урок до класу. Майже весь клас обожнював українську літературу, бо вчителька цього предмету відрізнялася вишуканим стилем, приємним голосом, та вона обожнювала свою роботу. Без зайвих зусиль вона могла викликати цікавість до уроку. Може через те, що вона сама отримувала задоволення від свого предмета.

Протягом всього уроку наша маленька героїня не могла всидіти на стільці, її просто розривали емоції та хотілося ще поділитися з подругою різними деталями сну. Переказувати знову і знову цю історію. Переживати ці відчуття, які для когось може є повсякденням, але не для неї. Лія досконало виконувала домашні завдання з української літератури, тому цього разу вона була впевнена що їй можна замріятись та поринути у свої роздуми. На цьому уроці їй точно не доведеться червоніти біля дошки. “Цікаво мій тато виглядає так само як у сні. Може він хоч трохи схожий? А як сильно я на нього схожа? Мама завжди казала що я схожа на нього, але його фото немає тому я навіть не знаю чим саме. Цікаво, чому вона не хоче розмовляти про той час, про нього, та їх стосунки? Я розумію що їй було боляче, але це ж минуле. Майже вже 13 років минуло з того часу. Може вона просто забула? Боже, як я іноді втомлююсь від своїх думок, вони здаються просто нескінченними.”

Хтось вийшов до вчительки, розповідати домашню роботу. Вона дуже рідко викликала до дошки, майже весь час ми індивідуально підходили до неї та вона спілкувалась із нами щодо творів які ми повинні були вивчити. Це не схоже було на інші завдання, коли ти просто розповідаєш вчительці що запам’ятав. Марія Іванівна намагалася зрозуміти учнів та як вони сприймають твори. Наприклад вона могла запитати “Опиши мені головного героя. А коли це сталося як ти вважаєш що вона відчула? Як цей персонаж ставився до головного?”. Може це і перебільшення про те що всі учні обожнюють ці уроки, але Лія точно була фанаткою цього предмету.

Цього разу Лієчку не питали, може через те що вона майже завжди виконує завдання. Вона не розуміла, чому на тих уроках де їй було важче за все вчителі питали частіше. А на її улюблених вона майже увесь час сиділа чекала коли її викличуть. Навіть коли вона підіймала руку, щоб відповісти, їй казали “Ти знаєш точно, тому тебе спитаю іншим разом”. Наша героїня ледь могла зрозуміти цю логіку вчителів та чому вони не запитують тих хто вивчив урок.

Раптом Марія Іванівна кудись вийшла. І всі у класі почали перемовлятись один з одним, як завжди. 

Лія, про що ти весь урок думаєш? Я тебе декілька раз питала, а ти мовчиш.

Вибач, я просто реально не можу забути той сон, та думала взагалі про маму с татом. А ще знаєш так хочеться на новий рік, щоб уся сім’я зібралася разом, та щоб тато також був із нами.

Мої батьки чомусь завжди сваряться саме у свята. Минулого року, вони в ніч Різдва так посварилися що тато пішов до друга і ми святкували самі з мамою, братом та сестрою. - у Каті було дуже засмучене лице, та відчувалося що вона не дуже сподівається на щасливий новий рік