Лист без відповіді.

Прийшовши додому після школи Лія як завжди прийнялася до домашніх справ. Мами ще вдома не було, тому вона не могла зрозуміти з чого почати. Вдома було холодно, тож треба було затопити піч. Готової їжі не було, тому це також важливо було зробити. Бардак був такий що на нього теж вона звернула увагу. Ще дуже хотілося гарячого чаю. Але холод у хаті так проймав що не довго роздумуючи вона побігла за дровами. В процесі розпалювання печі вона декілька разів замріялася про гарячий чай з цукерками у гарному квітковому сервізі, тому забувала про піч та папір яким вона розпалювала просто перегорав, а дрова так і не горіли.

Зробивши всі справи хоч на якийсь відсоток, вона почала робити домашню роботу. Одне з завдань її особливо зацікавило. Їй потрібно було написати переказ історії нещасної дівчини, дитина якої померла. Лія плакала читаючи цю історію, проте їй подобалися завдання такого типу. Вона любила писати, особливо про відчуття та емоції, про риси характеру різних людей. Тож вона занурилася у роботу, та доволі швидко написала переказ. Лія сиділа як завжди на ліжку, а на колінах був зошит з книгою під ним. Вона згадувала попередній день, та її жахливі відчуття заздрості до подруги, ненависті до стояння біля дошки, та розчарування у своєму батьку. Дивлячись на пусті аркуші зошита вона хотіла розповісти їм про все що відчувала. Розповісти зошиту …і батькові.

Крізь сльози вона писала…

“Я завжди вважала що ти любиш мене, тату. Мені розповідала мама та бабуся що коли ти зі мною прощався ти плакав. Мама завжди казала що ти добра людина, що ти був сміливий та відповідальний… Але чому за ці майже 13 років ти не з’являвся у моєму житті? Як ти міг так страждати залишаючи мене, а потім навіть не питати де я і що зі мною? Ти лицемір! Вона покохала тебе, довірилася тобі, а ти її зрадив. Просто пішов і забув! Як ти міг так вчинити з нами? Люди навіть собак своїх догодовують до старості, піклуються про них коли вже вони хворі. А ми з мамою що гірші за цих собак? Де ти? Де ти зараз коли мені так потрібен? Коли мені треба твій захист, твоя підтримка та увага. Я все життя мріяла що ти приїдеш, врятуєш, і назавжди залишишся поруч зі мною. Але всі мої мрії виявляються порожніми! Я ніколи не хочу більше мріяти! Я більше не вірю в чари та магію бажань, я не вірю у твою любов!” 

Вона не завершила листівку та кинула тарілку яка була на столі поруч на підлогу. Та розлетілася по всій кімнаті. Увесь її гнів був у цій тарілці, та в стакані який полетів слідом. Вона кинула шкільні книжки, та обійняла сама себе, примовляючи: “Лієчка, моя красуня, ти не заслуговуєш на таке ставлення. Ти не заслуговуєш, щоб тебе покинули як непотрібну річ! Ти варта більшого, ти варта кохання, щирого як твоє серце! Ти талановита та твої таланти варті уваги! Ти дорожча за надвеликий скарб! Якби твій тато був поруч саме так би він і сказав тобі!” 

Вона здригнулася, їй було соромно за ті погані слова що вона написала, але завдяки їм Лія зрозуміла що які б обставини не були, тільки завдяки її батькові в неї є великий дар життя. Життя яке вона може змінити, коли сама захоче! Вона має силу створювати казку! Лія впала на ліжко. Вона була спустошена і наповнена водночас. Спустошена від гніву та ненависті, але сповнена спокою та натхнення жити. Втомлена Лія заснула.