Буденні поразки.

Це був звичайний ранок. У школі як завжди взимку було дуже холодно. Добре опалення, як здавалося Лії, велика розкіш, тому що холодно було й у неї вдома та у шкільному класі. Чомусь у друзів холодно вдома не було, це була одна з насолод для Лії сходити до своїх подруг де тепло у хаті та смачно пахне обідом. Лія навіть почала засипати обдумуючи ці ідеї, але вчитель запитав:

Ліє, підійди до дошки та розрахуй коефіцієнт народжуваності за заданими цифрами на дошці. 

На дошці було рівняння, якесь просте, але наша мрійниця одразу почервоніла як томат. Мало того що Лія ніколи не розуміла географію і їй важко було вивчити просто континенти, не кажучи про країни та їх незліченні столиці. А коли ще додались рівняння, відсотки, коефіцієнти вона зовсім опустила руки. Тому зізналася: 

Миколаю Івановичу, я не розумію цього рівняння та не можу його згадати. Дома я дивилася у книжку коли робила схоже завдання, а зараз я не знаю що писати…

Хтось може зробити це рівняння без прикладу? - запитав вчитель і побачивши не зацікавлені погляди учнів та відсутність піднятих рук звернувся знову до Лії — ти не єдина така, тому можеш взяти цього разу книжку. Однак на контрольній прикладів не буде! Тому враховуйте, генії…

Мовчки Лія взяла підручник, прописала рівняння відповідно прикладу, та вже й пролунав дзвоник. Вона одразу сіла до подруги, однак не забула так швидко про ганебне стояння біля дошки, які вона ненавиділа. Після того як вчитель вийшов з класу вона не втрималась:

Катя, чому я? Тому що в мене прізвище Андріяш? Йому що не хочеться читати далі першого прізвища у журналі? - вона сказала тихо, тому що їй завжди було соромно обговорювати в такому тоні будь-кого. По-перше, вона боялася що її хтось почує, по-друге, вона вважала що це неправильно та якось нечесно. Але ж емоції кипіли, тому вона була рада їх виплеснути тій єдиній людині, яка, здавалося, розуміла її.

Лієчка, ну шкода…що сказати…у нас багато хто міг би записати це рівняння, але ж усі мовчать як… вона повернулася до тих хто залишився у класі та підвищила голос — Як зрадники мовчать! Ти Микола міг би й підняти руку! Трясця тобі…хлопчики…

Та що я? Може я теж не хочу перед усіма як ідіот стояти? Ти хочеш свою німу подругу захищати, то підіймай руку. Я навіть для тебе б цього не зробив, маленька моделька.

Коли Лія почула знову цю фразу про те що Катя, мов, маленька, красуня модель, їй просто захотілось піти. Лія відрізнялась доволі високим зростом та округлими стегнами. Не розуміючи своєї краси вона просто залишила клас.

Катю, мені це набридло, піду на стадіон подихаю свіжим повітрям.

Лієчка завжди вважала себе сірою мишкою, та важко було зрозуміти чому. Це зовсім не відповідало реальності, бо в неї була гарна фігура, а лице дуже милим і романтичним. Невпевненість у собі видавала лише постава та погляд який завжди був сповнений сумнівів та роздумів.

Цього разу також вона ходила по стадіону, який потім часто снився їй ще двадцять років потому. Вона відчувала розчарування собою. Ні, не через завдання яке не могла виконати, а через те що їй дуже хотілося, щоб були хлопці які їй захоплюються, та роблять компліменти. Навіть отакі безглузді як робив Каті Микола. Їй дуже не вистачало уваги. Однак, насамперед їй хотілося уваги важливої для неї людини яка покинула її коли їй було лише пів року. Батько.