Глава 2

Усі ці сто сорок шість днів свого життя малюк Орест не переставав дивувати татка. Мало того, що він усміхався з перших хвилин появи на світ, цей хлопчина майже ніколи не плакав та не капризував. У Луки було чітке відчуття, що малий його добре розуміє. До того ж як слова, так і просто емоційний стан, настрій.

Орест був геть невибагливий. Попри те, що в Луки це був перший досвід із дітьми, тож зрозуміло, що помилок вистачало. Величезну кількість липучок було відірвано з підгузок. Декілька разів молодий татко навіть примудрявся нап'яти ту нехитру приспособу задом наперед. Дитяча суміш попервах ніяк не хотіла бути правильної консистенції. А вгадати, що на малого вдягати, коли виходиш із ним на прогулянку, було для Сокола те саме, що розрахувати великий адронний колайдер. Ще й ця примхлива квітнева погода на початках!

Крім того, ще і треба було якось примудритися з малою дитиною на руках, хай і такою ідеальною, заробити собі та синові на прожиття. Лука крутився, як міг. Зареєструвався на всіх можливих інтернет-сервісах пошуку виконавців. Не гребував будь-якою роботою. Ким він тільки не працював! Кур’єром, таксистом, вантажником, навіть фотомоделлю, дякувати Богу, зовнішність дозволяє. Що він тільки не робив. Ремонтував, будував, доставляв, перевозив, складав меблі. Він багато що вмів робити з так званої чоловічої роботи, бо ріс у неповній родині, лише з мамою та сестрою.

Знайти постійну роботу зі встановленим графіком він не міг, бо був підв’язаний під малого. Підтримки ні від кого не чекав. Тому, коли його сусід Свят зайшов якось увечері з парою пляшок пива «побалакати за життя», а потім сам запропонував допомогу, зрадів невимовно. Мало не кинувся йому на шию та не розцілував, бо бабці з під’їзду, на яких він так розраховував, виявились ще тими бізнесменшами. Розцінки в тих, хто не зайняті не зрозуміло чим, були просто безбожні. Про професійних нянь нема чого й говорити. Він стільки не заробляє.

Зі Святом вони познайомились у ті щасливі дні, коли Єва була поруч. Власне, це Єва знайшла цю досить недорогу квартиру в затишному районі столиці, де час наче поставлено на паузу. Тут посеред ще радянських «хрущовок» та «чешок» стояли невисокі будинки, які нагадували Луці пряникові будиночки. У цих будинках кольору рожевих фламінго (це вже Євина вигадка) не було балконів, тому їхні мешканці сушили білизну на мотузках, натягнутих поміж дерев у дворі. А ще поруч був величезний парк, що переходив у ліс. Єва з Лукою обожнювали там бродити попри не дуже привітну березневу погоду.

Святко вже жив тут, коли вони перебралися в цей будинок. Серед раритетних аборигенів, які живуть тут усе життя, ці три чужорідні тіла швиденько заприятелювали.

Свят заробляв тим, що писав книжки на купі різних мов та досить вдало продавав їх на усіляких для того підходящих інтернет-платформах. Він майже завжди був вдома. Такого затятого домаря ще треба пошукати, справжній хатній сидяка. Тож, поки Лука носився містом, намагаючись заробити грошей, Святко спокійнісінько створював свій добробут, сидячи вдома та барабанячи пальцями по клавіатурі. Під цей звук, в основному, і зростав маленький Оресь.

Зараз Лука та Свят тихо, аби не розбудити малечу, перемовлялись на кухні. 

- Святе, ти щось розумієш? Що відбувається? Що вона тобі сказала? Хто були ці двоє?

- Які двоє? Ти про що? - Свят був геть не уважний. Здається, він зовсім не слухав товариша.

- Як які? - здивувався Лука. -  А чого ти ломанувся тоді, як той лошак, якщо нічого не бачив? Там було двоє мурмил, що бігли до тебе. Що їх Діна вирубила!  - тут Лука зробив великі очі та здивовано розвів руками. - Як?! Як, в біса, вона змогла їх вирубити з одного удару?! - говорив Лука голосним шепотом.

Свят відповів не відразу. “Знову впав в той свій творчий транс. Як завжди вчасно!” - подумав Лука

- Ця така, що може! - все ж відповів його замислений друг.

- Ти що її знаєш? - здивувався Лука.

- Перший раз бачив, - повів плечима Святко.

- А що вона тобі сказала? 

- "Біжи!" 

Лука не зразу знайшов, що сказати. Така очевидна відповідь, аж дивно.

- Біжи? - припідняв здивовано брови Лука. - І ти побіг? Я правильно розумію - перший раз бачиш людину, вона тобі каже: “Біжи!”, а ти й радий старатись, взяв та й побіг? Та ще й з малим! Ти завжди так робиш?

- Звичайно, ні! - роздратовано відповів Свят. - Я просто знав, що вона - своя. Але зараз не про те. Нам краще швидше збиратися. У нас дуже мало часу.

- Чого б це? - насторожився Лука.

Тут хтось гучно постукав у двері. Та ще й так наполегливо! Гепав і гепав, чорти б його забрали! Хлопці на кухні переглянулися між собою. У візку заворушився Орест. Лука швидко вийшов у коридор. Зазирнув до малого, посміхнувся йому на ходу. 

- Хто там, в біса? Якого так ломитися? - незадоволено запитав він, повернувшись до дверей. 

- Англійська королева! - почув він Дінин голос. - Відкривай  хутчіше, допитливий ти наш!  

Лука ледь встиг провернути ключ у замку, як Діна стрімко відчинила двері та влетіла у квартиру. Перше на що вона звернула увагу був дитячий візочок з Рестиком у ньому. Вона різко зупинилась біля нього, зазирнула в середину та на розспів сказала:

- Ой, який хорошенький! Справжнє янголятко, мамине дитятко! Привіт, братику! - вона щиро усміхнулася малюку. Потім різко підвелася та поглянула на чоловіків.