Глава 1

Ця історія почалася зі стуку у двері квартири Луки Сокола. Вірніше власне сама історія розпочалася за тисячі років до того. А от наша з вами розповідь про ті неймовірні події починається саме зі стуку у двері.

Двірний дзвінок нині є в кожній міській квартирі. Ця — не виняток. І ні, він не був зламаним. Телімбенькав так, що міг мертвого підняти з могили. Мабуть, саме тому ззовні на дверях висів аркуш паперу, на якому було написано: «У хаті мала дитина. Прошу НЕ ДЗВОНИТИ У ДЗВІНОК! Краще наберіть господаря на мобільний. Дякую за розуміння!»

Зважаючи на те, що той, хто зараз стояв за дверима та хотів, аби йому відчинили, господарю квартири так і не подзвонив — номера господаря в цієї особи не було. А якщо ми будемо уважні до деталей, то помітимо, що в посланні на дверях його автор завбачливо не вказав номер мобільного, наче натякаючи — нема чого сюди пхатися. Як казав Шрек в однойменному мультику: «Вам тут офіційно не раді!».

Але людину з того боку дверей це не зупинило. Або через вроджену тупість, або через нагальну потребу. Може, до прикладу, показники лічильника треба зняти. Безумовно, немовля за дверима неприступної квартири щось та й важило для цієї людини, бо у дверний дзвінок вона так і не подзвонила. Але у двері ломилась з не меншим завзяттям.

І нерви Сокола все ж не витримали. Він рвучко відчинив двері та зупинився з невимовленими матюками на вустах. Тому що чарівне створіння, що стояло у дверях і дивилося на нього небесно блакитними оченятами ніяк не підходило для того, аби вислуховувати триповерхові матюки, що їх завбачливо приготував молодий чоловік на такі випадки.

Вам могло здатися, що відчинивши двері він побачив маленьке злякане кошеня, або чарівну фею, або свою першу вчительку. Але ні. Перед ним стояла молода жінка міцної статури професійної фітнес-моделі світового рівня. Її вродливе обличчя випромінювало спокій та впевненість. Легка посмішка на вустах та ледь іронічний із лукавинкою погляд вказували на сприйняття реальності найвищого рівня. Тобто, щоби там не сталося, вона дивилася на все філософськи. Хтось скаже, клала на все з прибором. Але сама вона віддавала перевагу словосполученню «зі здоровим пофігізмом», майже як глибоко віруючі люди, дай їм Бог здоров’я.

— Спиш чи що? Я вже пів години стукаю! — сказала вона незадоволено та зробила крок уперед, бажаючи зайти у квартиру.

Від такого нахабства Лука не зразу знайшов, що сказати. З огляду на те, що він бачив цю дівчину вперше в житті, початок розмови був досить незвичний.

— Гей, шановна! Куди це ви зібрались? — він схопив незнайомку за плечі. — Ви хто? Якого біса вам треба?

Вона зупинилася, поглянула на його руки на своїх плечах та сказала:

— Мене звати Діна. Я від Єви. І тобі краще прибрати від мене руки.

Коли Лука почув ім’я Єви, його наче струмом вдарило. Він уже втратив надію не те що повернути дружину, а навіть дізнатися про неї хоча б щось.

— Єва? Ти її бачила? Де вона? Що з нею? — кинувся він гарячково розпитувати незнайомку. Його руки самі собою міцніше стисли дівочі плечі.

— Може ти таки дозволиш мені зайти та врешті-решт забереш руки? — спокійно уточнила Діна.

Лука швидко прибрав руки.

— Так, так. Звісно. Заходь!

Він відступив у глиб квартири, пропускаючи свою дивну незвану гостю. Перед тим як зайти Діна зірвала з дверей папірчик із застереженням щодо малечі в хаті. Зайшла в передпокій, озирнулася навколо. Звичайна квартира в спальному районі. Нічого особливого. Ремонт би їй не завадив, але й так жити можна. За її спиною клацнув дверний замок. Вона обернулася та уважно оглянула його.

— Замок геть не надійний. Та і двері якісь… хирлявенькі, — незадоволено сказала вона. Потім зітхнула та додала, — Добре, завтра займусь.

Потім Діна повернулася до Сокола, що все ще нічого не розумів та нетерпляче поглядав на неї. Йому кортіло якнайшвидше розпитати її про Єву.

З тієї миті, як він почув ім’я своєї дружини, хворобливе збудження не покидало його. Його кохана таємниче зникла чотири місяці та двадцять три дні тому, відразу після народження їхнього сина Ореста. Відразу — це якраз прямо відразу.

*****

Народжували вони удома. Вдвох. Це було щось із чимось. Як спалах комети, яскраво та швидко. Лука часто згадував ті останні хвилини з коханою. Її легкий стогін: «Пора!». Свої руки, що ніжно гладили акуратний кругленький животик. Її руки, що, своєю чергою, лагідно перебирали його волосся. Було геть не зрозуміло, хто кого підтримує. Євину чарівну осяйну усмішку: "Він уже майже тут, з нами!". Спалах яскравого світла в кімнаті з породіллею, коли він на хвилину вискочив, щоби принести води та чистий рушник. Лука завжди пояснював собі цю дивовижу нервами, мовляв, занадто хвилювався, от і здалося. Але як бути з усім іншим! Адже тоді він миттєво повернувся до кімнати, але Єви там уже не було. Вона просто зникла. Наче розтанула в повітрі.

Він не відразу це збагнув, бо вся його увага була прикута до крихітного ніжно-рожевого малюка, який абсолютно спокійно лежав на ліжку, де тільки-но була його матуся та абсолютно блаженно усміхався своєму батькові. Так, так! Вам не примарилося! Щойно народжене немовля усміхалося та спокійно, якось по-дорослому дивилося на татка. Лука обережно взяв його на руки. Теплого, чистісінького, усміхненого новонародженого! Свого первістка, свою кровиночку! Серце калатало, як дзвони на соборах у великі свята, голосно та урочисто. Лука не міг на нього надивитись. Він здавався йому янголом, що спустився з неба.