В ході розмови з Маратом, ми виявили багато спільних інтересів і вподобань. У нас навіть улюблений колір один на двох — білий: колір чистоти й надії.
— А чому ти перевівся до нас аж на п'ятому курсі? — перевела я тему, задаючи нарешті те питання, яке хвилювало мене протягом всього другого семестру. І де ти був до цього?
— Не думав, що комусь це може бути цікаво, — допиваючи сік, сказав хлопець.
— Мені справді цікаво, — лагідно відповіла я.
— Я навчався в іноземному університеті технологій, але батько запропонував закінчити п'ятий курс у нього, підтягнути оцінки, вступити в аспірантуру і почати викладацьку діяльність в його університеті. Паралельно я підтягую англійську мову, і через рік планую виїхати в Лондон. — Із захватом промовив Марат.
— В Лондон? — стривожено запитала я. — А що в Лондоні? — відчуваючи, як присмак щастя змінився гіркотою, запитала я.
— Викладацька діяльність. Для цього мені треба почати працювати викладачем тут, ну і паралельно досконало оволодіти англійською. Ну а вже потім, коли здам англійську, зможу викладати в Туманному Альбіоні.
Поглянувши на те, з яким захватом говорить про свої майбутні плани Марат, я не стала більше задавати уточнюючих питань, так як не хотіла, щоб він бачив, що я їм не рада.
— А у тебе які плани на майбутнє? — серйозно поглянув на мене хлопець.
— У мене? — зам'явшись почала я. — Особливо ніяких. Я теж збиралася вступати в аспірантуру, але моя успішність знизилася і я не впевнена, що хочу цього як і раніше.
— Ну так, — схвально покивав головою Марат. — Якби не батько, то і я б не збирався в аспірантуру, а так — доведеться.
— Так, пощастило тобі з батьком, який штовхає на різні серйозні вчинки та підказує правильні рішення.
— Так, згоден. Мені дійсно пощастило з батьками. — посміхнувся хлопець. — А що кажуть тобі твої батьки? — кинув він на мене зацікавлений погляд.
— Мої? — запитала я, збираючись розказати про бабусю. Раптом, я схопилася, адже згадала, що процес брехні вже запущений. Я ж його батькам наговорила, що в мене багатий батько, а Маратові тепер почну розказувати свою історію, подібну до Попелюшчиної?
За свій язик мені хотілося себе покарати, але тут я усвідомила — раптом дізнавшись про те, хто я є насправді, Марат не захоче бути зі мною? Раптом йому стане соромно бути поруч із сиротою без роду. Я не аристократка, і ніколи не була нею, а кому треба проста дівчина із села.
— Так, твої, — схвально кивнув Марат головою.
— Мій батько бізнесмен, а більше в мене нікого й нема, — почала я відтворювати свою байку, за що люто ненавиділа себе в той момент.
— А матір? — запитав молодий чоловік.
— Матір? — не знаючи, що придумати, почала відтягувати я час. — Матері я майже не пам'ятаю. Вона була модель, і одного разу не повернулася з тривалого, далекого відрядження.
— Що з нею трапилося? — з жахом на обличчі, запитав Марат.
— Вона зустріла гарячого, пристрасного та божественно гарного італійця і забувши про все на світі вийшла за нього заміж, — видавши чергову порцію брехні за правду, я все чіткіше розуміла, що назад вороття нема.
— Бідолашна, можна тільки уявити, як тобі було важко, — пильно вдивляючись в мої очі, сказав Марат.
— Так, — тяжко зітхнула я, боячись переграти, — пам'ятаю я увесь час сиділа з нянею. Вона замінила мені маму й тата, але мені все одно дуже не вистачало їх любові й ласки.
— А де був батько?
— Татко з головою поринув у роботу. На фоні цієї любовної трагедії, він почав випивати та заходити в депресію. Йому дивом вдалося зійти зі слизького шляху, і взявши себе в руки почати все з чистого листа.
— Він згодом одружився? — серйозно запитав Марат.
— Ні, він більше не одружувався, — продовжила я брехати коханому прямо у вічі. — Спочатку він усе чекав, що мама повернеться, нагуляється й повернеться, але час минав, а вона так і не захотіла відновити з нами зв'язок. Ну а потім не захотів більше ні з ким пов'язувати свою долю.
— А тепер які у вас відносини? — запитав Марат.
— Тато хоче, щоб я йшла працювати в його фірму, а також продовжила навчання в аспірантурі. Він бажає контролювати кожен мій крок, але я не хочу бути від нього залежною. Я прагну до самостійності. Тому й прийняла рішення жити в гуртожитку та працювати офіціанткою.
— Ти працюєш? — здивувався хлопець.
— Так, — поважно відповіла я, пишаючись тим, що сама себе забезпечую.
— Ти молодець. Сучасні дівчата тільки й мріють красиво жити, але нічого для цього не хочуть робити. Ти не така як усі, — усміхнувся до мене Марат. — Я це відчув ще з першого разу, коли тебе побачив.— Розплився у посмішці коханий.
Раптом нашу розмову перервала Мар'яна Бернартівна, яка несподівано увірвалася в Маратову палату.
— Привіт, синку! — притиснувши до себе сидячого на ліжку хлопця, промовила вона. — Вітаю! — кинувши на мене мимовільний погляд, протягнула вона.
— До побачення! Мені вже час! — протягнула я, не бажаючи залишатися з матір'ю коханого разом в одному просторі.
— Ти вже йдеш? — здивувався Марат.
— Так, мені ще до іспиту треба підготуватися, — гірко посміхнулася я.
— Я напишу тобі, — гукнув мені в слід хлопець.
— Добре, бувай! — відповіла я, поспішаючи видалитися з місця, де ще п'ять хвилин тому мені було так добре й затишно.
Йдучи по коридору на вихід, мене осяяло розуміння того, що я накоїла своєю вигадкою про батька.
Варто було батькам Марата захотіти перевірити мене, як одразу ж правда спливла б. І що вони тоді про мене подумають? Що скаже сам Марат? О, матінко, це ж треба самій наломати таких дров, що тепер ніяк їх не позбутися. Тепер про аспірантуру не може бути й мови, адже нами опікуватиметься сам ректор, а побачивши мене він одразу прочитає мою біографію і все — моє щасливе майбутнє з Маратом плакало гіркими сльозами.
— Треба щось придумати, але що? — сама в себе питала я, підходячи до гуртожитку. — Це ж треба, я навіть не помітила, як опинилася вдома!
#1967 в Молодіжна проза
#2044 в Жіночий роман
розчарування в коханні, зрада близьких людей боротьба з собою, шанс на кохання
Відредаговано: 09.09.2022