6

За зміну я наліталася так, що вже на вечір не могла й дихати. Ноги аж гуділи від утоми, а руки вже не хотіли нічого тримати.

Сьогодні був досить людний день у кафе не дивлячись на те, що зараз середина тижня. З іншого боку я раділа, адже отримала за зміну гарні чайові, чого вже не було місяців з півтора.

Гості по тихеньку розходилися, і я раділа від того, що зараз піду додому і я. 

Протираючи столик, за яким щойно сиділа закохана парочка, я уявила, що коли Марат одужає, ми теж так сидітимемо і довго говоритимемо про усе на світі. Ми сміятимемося і питимемо коктейль з одного бокалу, мріючи про гарне весілля та щасливе, сімейне життя. На такій думці, я не помітила як посміхнулася протираючи стільці від дрібних крихт "Наполеона," який замовляла закохана парочка на десерт.

— Віко! — гукнув до мене позіхаючи бармен Антон, — а ти розрахувала клієнта, який із самого білого дня хлепче віскі, як чайка воду? Мені треба гроші класти в касу!

— Ой, лишенько! — злякано кинулася я на терасу. — Я ж за нього зовсім забула. Ой-ой-ой, він же напив на мою піврічну зарплату!

Заскочивши на терасу, я відчувала як моє серце страшенно гепає з переляку,  направляючи сигнали прямо в мозок.

— Хух, ви тут! — як дитина раділа я побачивши, що клієнт не допивши третю пляшку віскі заснув за столом. Його обличчя лежало прямо в тарілці з лимоном, який із жалю порізав Антон для нещасного алкоголіка, який насуху хлебтав досить дорогий віскі. Побачивши, що клієнт на мене абсолютно ніяк не реагує, я була в паніці:

— Ну що ж мені тепер з вами робити, га? Я ж іще хотіла вночі повторити матеріал до майбутнього іспиту.

— Що ви собі дозволяєте?! — обурився п'яний в хлам клієнт, ще не прокинувшись від хмільного сну.

— Вам треба оплатити рахунок! — ввічливо зауважила я.

— Та які проблеми?! — порившись у кишенях, чоловік з п'ятого разу надибав там гаманець. З третього разу відкривши його, клієнт порився у ньому і жбурнув на стіл кілька папірців — це були долари, аж цілих п'ятсот! — Решти не треба! — розкидаючись невиточеними жестами, бурмотів чоловік, який вже не здавався мені таким пристойним, як з перших хвилин спілкування.

Я тільки-но хотіла сказати, що ми таких грошей не приймаємо, але зупинила себе. Якщо я не візьму цих грошей, то тоді взагалі шукай вітра у полі — ні клієнта, ні грошей, а так хоч щось.

Розказавши Антону про ситуацію, що склалася, ми прийняли рішення — забрати гроші, обміняти по нинішньому курсу та покласти їх в касу, а решту — розділити навпіл. Решта виходила пристойна, навіть, якщо ми розділимо її порівну, все одно суми вийдуть пристойні, а це не могло не радувати, адже я швидше зможу розрахуватися з боргами, яких набралась на лікування бабусі.

Перевдягнувшись у своє блакитне плаття до короткого рукава та білі кеди я, здавалося, скинула з себе половину втоми.

— Віко, він все ще тут! — закриваючи касу зауважив Антон.

— Ясно! — засмутилася я. — Піду знову будити, а то на чистому столі, мабуть, краще спиться, — іронічно підтримуючи себе саму, сказала я.

— Чоловіче, прокидайтеся, кафе зачинено! — легенько тормошучи за плечі клієнта-алкоголіка, шепотіла я.

— Так, я вже йду! — різко схопившись з місця, кремезний чоловік впав прямо на мене. Ледь утримавши здорованя, я про себе відмітила, що важить він як слон, і якщо наступного разу він знову падатиме на мене, то вже точно розчавить.

Взявши чоловіка під руку й, практично, зваливши його на свої тендітні плечі, я промовила:

— Давайте я спіймаю вам таксі?

— Я на машині! — обурився п'яний клієнт, притискаючи моє плече так, що я вже думала, він мені його відламав.

— Так, так, ходімо! — трохи навчившись працювати з п'яними клієнтами, я з усім погоджувалася аби не погіршити ситуацію.

— Пусти, я сам! — відштовхуючи мене вбік, вигукнув чоловік, швидко йдучи прямо в скляні двері. — Айййй! — стукнувшись лобом об міцне скло, зойкнув клієнт, марно намагаючись встати зі слизької, холодної підлоги.

Охоронець неохоче допоміг мені підняти чоловіка, якому світить витверезник, принаймні, я б його туди точно запроторила б на пару діб.

Опинившись на безлюдній вулиці вночі, я з розпачем зрозуміла, що плакав мій успішний іспит з економіки, адже я не в змозі вчити його цілу ніч на проліт, адже в мене тепер інше завдання — возитися з п'яним клієнтом, який залишив нам з барменом гарні чайові, і хоча б, завдяки цьому треба доставити його додому.

Спіймавши таксі, ми сіли в машину. Першим, що запитав таксист було:

— Куди їдемо? 

— Додому! — поважно відповів чоловік.

— А конкретніше? 

— На вулицю Франка…

— Чудова відповідь, — пробурмотіла я собі під носа. — Можна лягати й спати прямо посеред вулиці, а що — літо, ночі теплі, мо скоріш протверезіє.

— Що, даруйте? — перепитав таксист.

— Та я кажу, що не на Франка нам треба, а на Амосова 12, — називаючи адресу власного гуртожитку, виправила я.

— Без проблем, — відповів водій. — Як скажете, хоч на місяць відвезу, аби ваші гроші. — Усміхнувшись додав таксист, розвертаючи авто, розуміючи, що названа мною вулиця знаходилася в протилежному боці.

Не розуміючи, що з цим нахабою робити далі, я перебирала можливі варіанти нашого потрапляння в гуртожиток. Консьєржка знала, що я працюю і впустила б мене без проблем, так як у неї висить мій графік роботи, а от цього чоловіка ні за що в житті вона не пропустить і правильно зробить.

Приїхавши до гуртожитку ми вийшли з таксі. Мій горе-попутчик, здавалося, ставав ще п'янішим і менш рухливим. Не в змозі тягнути його на плечах далі, та й не було сенсу це робити, я прийняла неочікуване рішення — ночувати на лавці під гуртожитком. 

Вклавши містера алкоголіка на лавочку, я розмістилася поряд з ним в надії, що незабаром почне розвиднюватися і він прийде до тями та поїде додому. 

Згадавши, що в моєму рюкзаку лежить флешка, яку мені мені дала Даша, я зраділа як мала дитина.