4

Наступного дня так і не зустрівши Марата в університеті, я трохи засмутилася. Для мене завжди яскравіше світило сонце, коли я його бачила. Мені ставало на душі так тепло, варто було мені з ним просто зустрітися.

Вмовивши професора Щукіна дати шанс, мені все ж таки довелося отримати такий бажаний допуск до іспиту.

— Вікторіє, — почав викладач, зачиняючи за собою двері свого кабінету. — Я б радив тобі не грати із долею. Зрозумій, в тебе може бути чудова кар'єра маркетолога, але якщо ти підеш до аспірантури, то зможеш згодом отримати професорське звання, і окрім блискучої кар'єри ще й будеш викладачем: ділитимешся з молодим поколінням своїми знаннями та вміннями, але, зрозумій, якщо ти зараз не візьмеш усе в свої руки, то потім можеш не наздогнати потяг, що вже рушив. Ти каратимеш  себе за те, чого не зробила, хоча й могла.

— Я не впевнена, чи хочу йти до аспірантури, — вагаючись відповіла я.

— Тобто як, не впевнена? Ти ж на попередньому курсі сама казала, що мрієш, а тепер не впевнена, Вікторіє, я тебе не розумію! — здивовано наступив брови Павло Аркадійович.

— То ви допустите мене до іспиту? 

— Так, куди ж з тобою діватися! — гірко посміхнувшись сказав професор. — Тільки май на увазі, ніяких поблажок тобі не буде, ти ж не дочка ректора, — намагався пожартувати вчений.

— До чого тут дочка ректора? На скільки мені відомо, то в нього лише один син, чи не так?

— Так, один син! Все вірно, Вікторіє! Вчора він потрапив у аварію.

Не чуючи більше нічого, я ніби оглухла й осліпла. Почута новина вогняним мечем прорізала мій слух та кинула в темну вирву, з якої довелося повільно самотужки вибиратися.

Не пам'ятаючи себе від страху за коханого, я брела по людних вулицях не зупиняючись та не розбираючи дороги. Здавалося, я змогла б зупинити коня на скаку, або обігнати тролейбус, який, ніби, змагався зі мною на швидкість. 

Насмішкуватий вітер іронічно роздмухував моє пряме, світло-русяве волосся, до якого за двадцять два роки жодного разу не торкався пензлик із фарбою. 

Я ніколи не була прихильницею кілька кілограмового макіяжу та п'ятдесяти відтінків рожевої помади, але риси мого обличчя були досить виразними, і я любила своє відображення в дзеркалі таким, яким воно було створено природою: без туші, маркерів та стрілок.

Оговтавшись лише біля лікарняної реєстратури, я змогла трохи видихнути, але, так само як і раніше, відчувала тривогу та занепокоєння.

— Дівчино, що вам? — рівнодушно кинула на мене холодний погляд молода, худощава дівчина-реєстраторка.  

— Мені б пройти до пацієнта, — розгублено пожала я плечима.

— До якого? — роздратовано поглянула на мене дівчина.

— До Марата Назарова, він потрапив до вашої лікарні учора, після аварії, — стримано пояснила я.

— А, до мажорчика?! — глузливо посміхнулася реєстраторка. — У нього сьогодні багато відвідувачів. Чи він там кастинг дівочий проводить? — засміялася вона задаючи риторичне питання, швидше, сама собі. — Хто ви йому будете? — кліпаючи довжелезними, нарощеними віями запитала молода красуня.

—  Наречена, — впевнено промовила я, сама не розуміючи, як це вискочило з моїх уст.

— Угу, так ще не представлялися, — глузуючи захіхікала нахабна реєстраторка.

— Дівчино, я дочекаюся відповіді на конкретно поставлене питання, чи ви будете до вечора задавати уточнюючі питання? — різко дорікнула я.

— Палата триста сім, на третьому поверсі, — ніби роблячи мені величезну послугу, процідила крізь зуби брюнетка, на бейджику якої було написано: "Карина"

— Дякую! — різко озвалася я, задля галочки, адже її допомогою зовсім не була задоволена.

— Ага, — протягла дівчина у відповідь.

Зробивши глибокий вдих я розвернулася і мовчки пішла до ліфта, поки Карина ще раз чогось не видала, від чого мені б дуже захотілося почати її терміново виховувати.

Минаючи сходові майданчики один за одним, я на черговому з них побачила надпис над дверима:

"3 поверх, травматологія"

— Здається сюди, — бурмочучи собі під носа промовила я.

— Дівчино, бахіли! — сердито вигукнула пишнотіла прибиральниця в яскраво-синій уніформі. Саме її я ледь не збила на вході до травматології, і цій ситуації вона, здавалося, була не досить рада.

— Так, звичайно! — схвально покивала я.

— Що звичайно?! Марш на перший поверх, там у холі стоїть автомат, от взуєш, потім приходь. Звичайнає вона тут! — обурено бурмотіла бабуся прибиральниця, продовжуючи й далі натирати до блиску підлогу.

Не дослухавши її до кінця, я мерщій побігла по бахіли. Здавалася, в мене відкрилося друге дихання, і вже за чотири хвилини я знову була біля входу в травматологію.

Жадібно шукаючи очима палату номер триста сім, я знову наштовхнулася на буркотливу прибиральницю, яка щось почала була знову торотхтіти, але я цього разу не звернула на неї увагу і впевнено рушила в пошуках заповітної палати.

Знайшовши двері із потрібним номером, набравшись мужності я штовхнула її вперед, хоч і в останній момент колишня впевненість кудись стрімко зникла.

— Добрий день! — промовила я, побачивши над ліжком Марата його батьків. Їх-то я добре знала, адже вони працювали в нашому університеті.

— Добрий! — кидаючи на мене зверхньо-оцінюючий погляд сказала його мама: Мар'яна Бернартівна.

— Як він? — дивлячись на всього перемотаного Марата, ледь стримуючи сльози, запитала я.

— Спить, йому вкололи снодійне якраз перед вашим приходом, — промовив батько Марата, ректор "Університету Маркетології та Практики" — Назар Маратович Назаров.

— А що лікарі кажуть? — занепокоєно запитала я.

— Кажуть, що наш син народився в сорочці, — не хотіла бути багатослівною Мар'яна Бернартівна. Прогнози в них непогані, але стан ще залишається тяжким.

— Все буде добре! — якось само собою вирвалося в мене з губ, я навіть не встигла зрозуміти як.

У відповідь батьки Марата поглянули на мене як на спільного ворога.