2

На жаль, бабусі не вдалося перемогти в запеклій боротьбі з хворобою, і вона відійшла в інший світ. Розпач, образа на Всесвіт та відчуття несправедливості переповнювали мене, але вже не можна було нічого змінити.

Після похорону рідненької, я ще тиждень не могла хоча б трохи прийти до тями. Мені не хотілося абсолютно нічого: ні їсти, ні спати, ні думати, ні навчатися, ні працювати.

Я, скільки себе пам'ятала, жила з бабусею у мальовничому селі Вербове, на півночі України. Мої батьки були археологами, і в одній з чергових експедицій, вони вдвох загинули за загадкових обставин. Квартиру, яку вони взяли в іпотеку, якимось дивним чином забрав інститут, в якому вони працювали, а бабуся так і не змогла нічого відстояти, адже простій людині із села дуже тяжко було протистояти корумпованій системі влади. Пам'ятаю, як вона мені сказала:

— Тепер, онученько, ти не лише кругла сирота, а ще й безхатько! Де б виросла і поїхала в місто, у власну квартиру, а тепер тільки й залишається, що мріяти про диво, але дива не сталося…

— Віко, — стурбовано пробурмотіла подруга Даша, яка не покинула мене один на один з моєю бідою, і увесь час від смерті бабусі жила зі мною у Вербовому. Вона допомагала з похороном та рештою інших з ним пов'язаних  неприємних подій. Вона спала зі мною в одному ліжку та всіляко допомагала по господарству. 

— Ти тільки не хвилюйся, але щойно дзвонили з деканату, і сказали, якщо ти не приїдеш завтра до універу, то тебе відрахують, не давши змоги скласти Державні іспити.

— Як так? — підняла я опухлі від плачу та безсоння, колись блакитні, а тепер яскраво-червоні очі. — Вони ж знають, яка в мене ситуація, я ж ніколи без причини не прогулювала пари, як вони можуть?!

— Не знаю, подружко, — пожала Даша плечима, — просто передаю тобі слова куратора. Вона сказала, що при всій повазі до тебе, не може протистояти рішенню ректора та всіх членів комісії, і дуже просила мене аби я тебе вмовила повернутись до навчання, інакше нічого не можна буде вдіяти.

 — Та наплювати мені на її слова, і на той університет, нехай пропаде він пропадом! — заголосила я на всю хату. 

— Віко, бабуся була б проти того, щоб ти вже на фініші здалася і вилетіла з університету за крок до отримання диплома, — продовжила спокійним голосом Дарина.

— Мені байдуже! — холоднокровно кинула я подружці, відвертаючись від неї.

— Віко! — намагаючись закликати мене до розуму, голосно промовила Дарина. — Не роби помилок, благаю, давай поїдемо!!?

Даша, моя люба подружка Даша, була мені як рідна сестра, а може й краще. Хоч інколи вона була груба та нестримна, але завжди була справжньою. Все, що вона думала говорила прямо в очі, за що я була їй дуже вдячна.

Ми з нею познайомилися на першому курсі, як тільки нас поселили в одну кімнату гуртожитку. З тих пір ми стали нерозлучними: разом на пари, в магазин, на тренування, навіть підробляти офіціанткою вона пішла вслід за мною, аби підтримати та допомогти грішми для лікування моєї бабусі. Так, вона віддавала мені гроші, які сама заробляла, а в мене не було вибору, як брати їх, адже мій фінансовий стан бажав би бути кращим. Зрештою, я переконала себе, що беру в неї в борг, і мені від цього ставало хоч не значно, але трохи легше.

Дарія була яскравою, неординарною особистістю. На неї завжди хлопці звертали увагу, ба навіть — викладачі.

 Вона була середнього зросту, не товста, і не занадто худа з красивими, пишними формами. Волосся її завжди було розплетеним, довжиною до пояса. Її природа нагородила смаглявою шкірою та хвилястим, латиноамериканським волоссям, кольору чорної смоли із шоколадним відливом.

Великі карі очі та рівний, ніби створений архітектором, бездоганний ніс, поважно нависав над пишними губами, які по своїй природі мали яскраво-рожевий колір.

Я часто милувалася зовнішніми даними подруги, і навіть трішки заздрила їй, адже в самої, як мені завжди здавалося, була зовнішність не дуже, а в порівнянні з подругою — дуже не дуже.

— Віко, — наздогнавши мене в дверях коридора, заволала подружка. — Ти подумай, чи порадіє бабуся за тебе, дивлячись з небес, що ти робиш? Чи такого фіналу успішного навчання очікувала вона? Тобі заради її пам'яті треба скочити вище голови та зробити все якнайкраще, навіть на заради себе, а заради неї. Якщо, ти, звісно, не хочеш щоб тебе всі жаліли та плакали з тобою разом. А якщо пам'ять про бабусю для тебе нічого не означає, то продовжуй в тому ж дусі — сиди тут сама в хаті, реви в подушку, і чекай, що хтось тебе витягне з такого стану, а я, даруй, збираю речі і вирушаю до міста, в мене теж диплом на носі, а на відміну від тебе, я не збираюся від нього відмовлятися. То ж, якщо ти вважаєш, що я тобі лише заважаю — вибачай!

 — Ну і котися на всі чотири сторони! — різко прошипіла я, замість того, щоб подякувати подрузі за підтримку та допомогу, адже вона завжди для мене дуже багато робила просто так.

— Та без проблем! —  спокійно промовила Дарина, збираючи на ходу свої речі.

За півгодини Даші вже не було в бабусиному домі, а мені від цього стало так гірко й  прикро, що хотілося її наздогнати та розплестися в обіймах, але вже не дожену, на жаль. 

Схопивши мобільного телефона, я почала з тремтячими пальцями набирати її номер, але абонент знаходився поза зоною досяжності і не міг зі мною поговорити. "Я молодець!" — картаючи себе за таке ставлення до подруги, подумала сама про себе.

Схопивши всю волю в кулак, я пригадала слова бабусі: "Онученько, як би тобі не було складно, завжди збирай всю волю в кулак, завертайся і роби те, що здається тобі зовсім неможливим. Така техніка загартує та зміцнить віру в себе та власні сили."

Ці слова тепер увесь час крутилися в моїй голові, і я зрозуміла, що це добрий знак, адже десь неподалік бабуся спостерігала за мною і вбила в мою дурну голову ці слова, які тепер хороводом кружляли в моїй голові, не даючи можливості зовсім впасти духом.