1

— Студентко Кириченко, ви мене чуєте взагалі? — кинувши записником по моєму столу, професор Щукін повернув мене до реалій сучасного життя.

— Так, слухаю вас, — від переляку закліпавши очима, пробурмотіла я.

— Ага, я бачу як слухаєте! — насупивши брови, дорікнув мені кремезний чоловік високого зросту, який походив на пам'ятник Лебедіну. — Якщо будете і надалі так слухати, то диплома з відзнакою вам не бачити, як власних вух! 

— Я все виправлю! — винувато закліпавши перед ним очима, вичавила з себе я.

— Виправите?! — я це чую протягом другого семестру, але на ділі ви показали, що ваші слова всього лише мильна булька, яка лопається, коли ви ще не встигли її надути. Вперше за п'ять років ви не отримаєте іспит автоматом! Розумієте? Ви підірвали свій авторитет, який отримували протягом п'яти років! Вікторіє, ви мене чуєте??!

— Так, — рівнодушно відповіла я, беручи щойно задзвенівший телефон та виходячи з аудиторії.

Доходячи до дверей, я зловила на собі його погляд і ледь не втратила землю під ногами.

Його глибокі блакитні очі так пронизили мене наскрізь, що я забула про все на світі: про навчання, про вступ до аспірантури, про хвору бабусю та втрачену через нього стипендію. Нехай мені увесь світ говорить, що я не маю рації, що я йому не пара, що в мене нема жодного шансу, але я всім наперекір його кохатиму.

Марат — блакитноокий, щирий та веселий блондин, який на п'ятому курсі перевівся в наш університет. Це ж треба, з іншого міста він приїхав саме в наш університет, на наш курс, в нашу групу і одразу ж, з першого погляду покорив моє серце.

— Віка, це бабуся! — почула я в трубці, коли натиснула на кнопку "прийняти виклик".

— Привіт, бабуню, як ти почуваєшся сьогодні? — стримуючи сльози запитала я.

— Вже трохи краще, не турбуйся! Ти дивися не завали іспити через мене, адже ти повинна йти до своєї мрії!

— Слухаюсь, бабусю! — тихенько промовила я, боячись, що чую голос рідної людини востаннє.

Після інсульту бабуся вже раз пережила клінічну смерть, наступної, попередив лікар, вона вже не витримає. Він утримувався від гарних прогнозів, тому намагався бути малослівним та не давати марних надій.

— Віка, ну ти даєш! — після дзвоника виходячи з аудиторії до мене підбігла Даша, подруга з якою ми дружимо з першого курсу і разом ділимо кімнату в гуртожитку. — Щукін тебе не допустить до іспиту, будеш ти знати! — лякала подруга своїми невтішними прогнозами, намагаючись закликати мене до розуму, але її сподівання та надії виявилися марними.

— Не має права! — рівнодушно прошипіла я.

— Ну дивись, і не кажи, що я тебе не попереджала! Це все через нього? — Даша кинула погляд на проходячого повз красеня Марата, який змушував серце багатьох дівчат битися частіше.

Високий, світловолосий красень з модною стрижкою, був високого зросту та мав спортивне, підтягнуте тіло. Білі брюки та кремова сорочка з розстібнутими верхніми ґудзиками, зводили з розуму навіть найбажаніших красунь нашого університету. 

— Привіт! — оголивши білосніжні зуби, Марат поглянув на мене з-під лоба так, що в мене аж мурашки побігли по спині.

— П-п-привіт! — жадібно хапаючи повітря ротом і носом, запинаючись та червоніючи пробурмотіла я.

У відповідь хлопець підморгнув мені та пішов далі, у невідомому напрямку.

— Я йому теж подобаюсь, — захоплено похвалилася я Даші, проте подруга чомусь не розділила мого захоплення.

— Ну, ну, подобаєшся, — іронічно промовила вона, — так як і всі інші, до першої ночі, а потім переподобаєшся і плакати будеш.

— Даша, іди ти знаєш куди зі своїми повчаннями! — не стрималася я від гніву та невтішних прогнозів подруги.

— Я то піду, а от ти можеш піти ще далі, не переставала дівчина сипати на мене своїми песимістичними прогнозами. — Он з відмінниці на трієчницю з'їхала, і продовжуєш далі це робити. З тебе навіть стипендію зняли, яка була підвищеною, а тепер сидиш вся в боргах, а на лікування бабусі ніде грошей взяти.

— Це все пов'язано із хворобою бабусі, — виправдалася я.

— Ну звісно, тільки бабуся твоя захворіла значно пізніше — після того, як ти плюнула на свою успішність.

— Дашо, припини! Ти ж чудово знаєш, що моя успішність знизилася після того, як я пішла працювати офіціанткою, заради бабусі! 

— Знаю, — співчуваючи, щиро зізналася подруга, — але повторюю, що ти почала спускатися й до того, саме тоді, коли в нашу групу маркетологів прийшов Марат — син ректора та нашої професорки, яка тільки спить і бачить, аби сирота із села стала її невісткою, або якась провінціалка з батьками алкоголіками посіла почесне звання "Професорська невістка!" Віко, — взявши мене за плечі, промовила подружка, — забудь про нього, чуєш?! Навіть не мрій, такий хлопець не для нас! Він з іншого світу! 

— Дашо, не говори дурниць! Яка різниця його батькам хто в них невістка?! Для них головне, щоб син був щасливий, а то все твої забобони і стереотипи.

— Віка, ти наче й не дурна, а от очі засліплені коханням відмовляються бачити очевидне!

— У нас все буде чудово, от побачиш! — впевнено сказала я.

— Ой, хотілося б у це вірити, але гіркий досвід не дозволяє мені міркувати інакше.

— Все у тебе обов'язково буде добре, Дашуню, — лагідно приголубивши подругу, сказала я.

— І у тебе, — відповіла подруга, — тільки без цього ловеласа, розпаньканого синочка знатних батьків.

— Даша, — у мене не вистачало нервів щоб стриматися та не нагрубити подрузі, яка всіляко намагалася мене переконати в тому, що нам із Маратом ніколи не бути разом…