Глава 1

Якби ще рік тому мені сказали, що, шукаючи роботу, я знайду собі «татка», я б розсміялася цій людині в обличчя та покрутила пальцем біля скроні. Але, як каже мама: «Ніколи не кажи "ніколи", особливо коли йдеться про роботу і чоловіків, бо доля має свої плани та вельми специфічне почуття гумору».

Мама була права. Але в той момент, коли я зупинилася перед дверима дитячого садочка, де збиралася працювати, і намагалася стримати широку, дещо придурковату посмішку, що вперто розтягувала мої губи, я ще не знала: доля підготувала для мене сюрприз, який змінить усе моє життя.

Але все по порядку. Після вельми трагічної події — розриву з моїм уже колишнім хлопцем Джошуа, який тільки й вмів, що мотати мені нерви, — я вирішила повернутися у своє рідне містечко. Не можу сказати, що обожнюю жити там, де всі одне одного знають, роблять вигляд, що поважають, і не соромляться обговорювати під час коротких зустрічей, хто з ким зустрічається, хто кому зраджує і чий газон пострижений «хріново».

Мамині «милі» сусіди, яких я «обожнюю» до тремтіння в колінах, не втрачають можливості підколоти мене щодо заміжжя. «Алексіє, люба, ми бачили, як ти поверталася вчора сама. Знову нікого не впіймала на гачок?» — щебетала місіс Морган, не відриваючись від свого улюбленого заняття: споглядання через паркан за тим, як я намагаюся витягнути ключ із замка. У таких випадках я давно перестала вдавати виховану леді. Я просто показую їй середній палець, а її чоловік, містер Морган, щоразу голосно ірже, немов молодий жеребець, за що потім отримує від дружини скалкою по голові.

Тож… Життя з нуля має свої перспективи: купівля на швидкоруч маленької квартири, її облаштування скромно, але зі смаком, а також — мрія мого дитинства — домашній улюбленець.

Взагалі я не збиралася його заводити. Чорно-біле непорозуміння вистрибнуло на мене прямо зі сміттєвого контейнера, обляпавши мою улюблену футболку чимось підозріло смердючим, подряпало шкіру та голосно нявкало, наче я особисто порушила його височайший спокій. Я стояла посеред вулиці, нагадуючи подертий мішок, а це дрібне чудовисько продовжувало чіплятися за мене, наче я рятівний острів у океані голоду. Віддерти від себе кошеня я так і не змогла, тому принесла додому. Викупавши його, я довго не могла підібрати ім'я котові, який виявився не те що зовсім не джентльменом, а справжньою нахабною падлюкою. Він оглянув мою квартиру так, ніби це був неякісний готель, і відразу попісяв у мій новий фікус. «Що ж, — сказала я, спостерігаючи, як він зневажливо вилизує лапу, — ти точно не Принц. Ти — Пан Керівник. Або просто... Брут. Бо інакше ніж «Брут, ти скотина» я до тебе звертатися не буду».

Ще одним кроком до незалежного «чистого аркуша» стала робота. До переїзду я працювала нянею, і моє агентство було просто чудовим — я справді любила те, що робила. Але в маленькому містечку не знайти фірми з підбору персоналу, тому шлях у мене був один — місцевий дитячий садочок.

Місіс Фішер, директорка закладу, була давньою подругою моєї мами. Пам'ятаю, ще в старшій школі вона регулярно приїздила до нас у гості разом із сином Марком. У місіс Фішер була нав'язлива ідея «Х»: одружити своє «чадо» на такій прекрасній кандидатурі, як я. Вона не втомлювалася вихваляти Марка як «ідеального господаря» та кулінара. Чесно кажучи, Марк був справжнім майстром... у вмінні ідеально розігріти піцу в мікрохвильовці.

Однак у цій картині була одна маленька поправочка: «синочок-корзиночка» не мав жодної тяги до дівчат, а натомість мрійливо пускав слину на капітана місцевої футбольної команди. Він навіть не намагався це приховати, хоча його матуся вперто продовжувала бачити в ньому майбутнього чоловіка, батька та... мого обранця. Я відчувала себе персонажем другосортного серіалу, де головна героїня має вийти заміж за кактус, бо так хочеться мамі.

Оскільки Марк через свою таємну любов постійно «страждав» у моїй кімнаті, виливаючи літри сліз та сопель у мою подушку, я змушена була взяти удар на себе. Я влаштувала справжній спектакль перед черговим чаюванням наших мам: показово «розірвала стосунки» з Марком, вигукуючи щось на кшталт: «Ти ніколи не зрозумієш глибини моєї душі, Марку! Нам не бути разом!». У той момент Марк виглядав так, ніби я подарувала йому безлімітний абонемент у спортзал, де тренувався той самий футболіст.

У результаті місіс Фішер, моя майбутня роботодавиця, смертельно образилася на мене за те, що я «розбила серце її хлопчику». Тепер я йду на співбесіду до жінки, яка впевнена, що я — підступна спокусниця, яка погралася з почуттями її сина і кинула його напризволяще. Сподіваюся, вона не підсипле мені в каву проносне під час співбесіди.

Я зупинилася перед входом, глибоко вдихнула повітря, і подивилася на своє відображення у скляних дверях.

«Зберись, Алексіє Сміт! Ти — не ганчірка, не розмазня, а вольова жінка з вищою освітою та досвідом приборкання маленьких монстрів. Якщо ти змогла вижити після розриву з Джошуа і приручити кота, який намагався тебе з’їсти, то якась там місіс Фішер — це просто легкий перекус. Головне — не дивитися їй прямо в очі, бо, кажуть, від одного її погляду скисає навіть найсвіжіше молоко в окрузі».