Тріщина

Ранок почався з дощу.

Сірого, холодного й такого звичного що я вже давно перестала його помічати.

Будильник задзвонив ушосте.

Я роздратовано намацала телефон і вимкнула звук,навіть не розплющивши очей.

У кімнаті було темно й прохолодно.На стільці валялася робоча форма ,поруч із ліжком-конспекти музичного коледжу, які я так і не відкрила вночі.

Я повільно підвелася й потягнулася до електрогітари біля стіни.

Грати зранку стало моєю звичкою.

Особливо в ті дні коли, всередині знову з'являлося дивне відчуття тривоги.

Я надягла навушники,сіла на край ліжка й провела пальцями по струнах.

Тиха мелодія наповнила кімнату.

Музика завжди допомагала хоча б ненадовго перестати думати: про роботу ,про навчання, про сім'ю.

Останнім часом мені все частіше здавалося, ніби життя перетворюється на якесь нескінченне замкнуте коло.

Я заплющила очі, продовжуючи грати.

І в якийсь момент світ навколо раптом став надто тихим.

Різко.

Я перестала чути музику в навушниках.Перестала чути дощ.Навіть гул старого холодильника за стіною зник.

Я насупилася й повільно підняла погляд

За вікном завмерли краплі дощу.

Прямо в повітрі.

Ніби час раптом зупинився час.

Серце боляче сіпнулося.

А потім усе повернулося назад.

Дощ знову застукав по склу.Музика вдарила у вуха.Десь на кухні грюкнули дверцята шафи.

Я різко зняла навушники й важко видихнула 

Це тривало всьоот секунду.

І все ж страх залишився.

-Ніка!-долинув голос мами з кухні.-Вставай,ти знову запізнишся !

Кілька секунд я мовчки дивилася на свої руки.

ЗДАЛОСЯ.

НАВЕВНО.

На кухні пахло моїми улюбленими сирниками з шоколадом.

Я завжди любила такі ранки,навіть попри втому.

Маленька кухня була наповнена ранковою метушнею:чайник шумів на плиті,мама поспіхом складала контейнери в стару сумку,одночасно намагаючись допити вже холодну каву.

-Сідай швидше,-сказала вона,навіть не обертаючись.-Я тобі зі згущеним молоком зробила.

Я мовчки сіла за стіл.

— Ти сьогодні після навчання одразу на зміну?-запитала мама.

Угу.

— Знову допізна?

— Ага .

Мама важко зітхнула.

— Ніка ...тобі б хоч один вихідний нормально відпочити .

Я лише знизила плечима.

Відпочинок давно звучав як щось далеке й майже нереальне.

Іноді я взагалі не пам'ятала,коли востаннє нормально спала й не думала про гроші.

Особливо після того,як у тринадцять років я випадково дізналася,що мене удочерили.

Не від батьків.

Із чужої розмови.

Відтоді щось усередині ніби надломилося.

Мене продовжували любити.Про мене піклувалися.Але іноді мені здавалося,ніби між мною та рештою світу завжди стоїть невидима стіна.

Після сніданку я швидко накинула куртку й вийшла з квартири.

Автобус,як на зло,був майже переповнений.

Я мовчки протиснулася до вікна й натягнула рукави кофти майже до пальців.

Перед виходом із квартири я почула невдоволене нявкання.

Кішка терлася об мої ноги,ніби відчувала черговий поганий настрій.

Мабуть,саме до неї я була прив'язана найбільше.

Коли автобус нарешті зупинився біля коледжу,я мовчки вийшла під холодний ранковий вітер.

— О,жива.

Біля входу вже стояли Даня й Аліса.

Аліса тримала в руках паперовий стаканчик,від якого йшов солодкий запах кориці,а Даня ліниво жував пончик.

— Це тобі, —Аліса простягнула мені чай -Бо ти виглядаєш так,ніби ще трохи-і помреш прямо на парах.

Я пирхнула.

— Дуже підбадьорливо.

— Ми сьогодні після пар у кіно йдемо,-сказала Аліса.-І навіть не думай відмовлятися.

— У мене зміна.

— Я вже домовилася.Тебе прикриють.

Я здивовано підняла погляд.

— Ви ненормальні.

-Зате ти хоч іноді виходиш із режиму "навчання -робота-смерть",-усміхнувся Даня.

І я сама не помітила,як ледь усміхнулася у відповідь .