Тарас Шевченко в останні часи свого віку

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

в останні часи свого віку.

I

Вранці 7 вересня р. 1859 Шевченко вернув з подорожі на Україну 1088. Подорож та не відсвіжила його, не підкріпила йому здоров’я, не підбадьорила йому духа. Навпаки, вона ще більш нагнала на душу йому журби, ще більш охмарила його: отрута тяжкого життя ще глибше розлилася по всьому організму. Коли б поет не зазнав був тієї огидливої пригоди, яку спорудив йому в Черкасах якийсь донощик та ісправник Табачников, то й тоді подорож на Україну не принесла б йому великої користі, хіба б тільки відсвіжила йому трохи покалічене здоров’я тіла. Раз, що подорож та була вельми коротка — три тільки місяці, а друге, що на кожному ступню на Україні він бачив те лихо, що цілий вік гризло його, що "в Сибір його водило", він бачив на Україні народ в ярмі, своїх рідних братів і сестер бачив на панщині, бачив, що "кругом неправда і неволя". Заспокоїтись нічим йому було! Спочити нема де, ніже єдиного кутка вільного, щасливого!

Туга і сльози за зневолену Україну на довгий час одірвали були його від рідного краю, від родичів, від приятелів і закинули в пустиню, в казарму. Десять літ скнів він там одиноким, самітним. Повернувшись на Україну і побачивши віч-на-віч її долю, він, "минаючи убогі села, понаддніпрянські невеселі", думав: "Де я прихилюсь?"

1088 Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926. [Лист до В. Г. Шевченка від 10 верес. 1859 р.].

А прихилитися змученій душі десь треба було. Він /523/ заходився шукати собі такого притулку. Знайшов його, але дякуючи ябеді і тому лиходійно-бюрократичному ладу, що панував на Україні, поет мусив "заплакавши, їхати назад знов на чужину".

З часу поїздки на Україну цілком опанувало його і вже ніколи не покидало дві думки, два головні бажання його, що в інтересах переважно особистих кермували усім останнім віком його. То були ті зовсім натуральні, природжені усім людям бажання, про які поет зовсім справедливо сказав у своїх віршах:

... я так мало, небагато

Благав у Бога: тільки хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі біля неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку.

Завести на Україні власну оселю, одружитися і, працюючи коло гравюри на користь народові, доживати тихо свого віку тяжкого, политого і облитого скорботним горем та гарячими сльозами — от ті бажання! Поет добре тямив, почував і бачив, що життя його в столиці, як прирівняти до недавно минулого життя підневольного в казармі, можна назвати світлим раєм. Але сей рай був на чужині, не було в сьому раю рідного поетові народу і, опріч усього іншого, — гниле повітря сього "світлого раю" тяжко впливало на його здоров’я, руйнуючи і так вже досить зруйновані сили. Життя в Петербурзі, хоч яке б воно добре не було, . мусило дуже хвилювати Тарасову душу. Не можна було йому не почувати, що на серці у його в такий незаповнений ніким куточок, якого ніхто з його приятелів не заповнить — заповнити, здавалося йому, може тільки друге серце, жіноче серце... Поет розумів, що й страшна хмара недугу починає ближче та ближче насуватися на його. Коли раз якось Лев Михайлович Жемчужников, глибоко люблячи і шануючи Тараса і яко поета, і яко чоловіка, відважився розгорнути перед ним можливу будущину його самітнього життя в столиці, так у Тараса сльози виступили і він, утерши їх, промовив: "Правда! Крий Боже, крий Боже!" 1089.

1089 Основа. — 1861. — Кн. III. — С. 2.

Свідомість такого становища неминуче повинна була збільшувати тугу і скорб душі поетової, роз’ятрувати незадоволення самим собою і своїм життям і гнати його з сто— /524/лиці на Україну, гнати в обійми якогось любленого товариша — друга — жінки, — щоб хоч на останку віку спочити, "дурячи себе самого".

Згуртувавши все оце, нам стане ясно, чому Шевченко, вернувшись до Петербурга, увесь перейнявся бажанням швидше перебратися на власне кишло на Україну та одружитися.

На третій день по приїзді в Петербург поет береться турбувати листами про справу придбання землі свого названого брата і свояка Варфоломея.

Ми знаємо, що вони вдвох знайшли в добрах Парчевського біля Канева такий шматок землі, що вельми подобався Тарасові: виїздячи з України, він прохав Варфоломея швидше скінчити справу про ту землю. Але, як писав Варфоломей, показалося, що Парчевському не вільно продати ту землю, а волен він віддати її в найми на 25 років. "Як би ти, — пише Тарас 10 вересня 1090 до Варфоломея, — побачився з Вольським (управитель в добрах Парчевського) та з ним добре поговорив, та умовився. Та вже роби, як там знаєш і вмієш та тільки роби, бо мені і досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою. Грошей, як треба буде, на тім тижні пошлю". Тарас був певен, що справа за ту землю скінчиться хутко, і в тому ж листі додає Варфоломеєві: "Добре б було, коли б Йосип або Микита 1091 взялися за постройку (житла), веселіш би гроші платить".

1090 Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

1091 Рідні брати Тарасові, обидва теслі.

1092 Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

Варфоломей — не вгадати — чи не тямив, чи не хотів зрозуміти тієї величезної ваги, яку мала для Тараса скорість в придбанні землі і швидший переїзд його на Україну. Взагалі, в сій справі поводження Варфоломея здається нам якимсь млявим: чинить він якось дляво, мішаючи часом до сієї справи що інше, не відповідне інтересам Тараса.

Трохи чи не цілих два місяці Варфоломей не присилав до Тараса жодної звістки. Нарешті, як знати се з Тарасового листа, писаного 2 листопада, справа з Парчевським десь і через щось загаковалась, щось таке її загальмувало. Варфоломей не написав навіть Тарасові виразно: чи буде що з тієї справи, чи ні, і Тарас мусив писати до Вольського, просячи, щоб він казав "просто": чи буде що з сього, чи ні?" 1092. Очевидно, що він сподівався ще на добрі добутки, тим-то й додає в листі до Варфоломея: "А доки каша — /525/ будемо масла добувати. У мене думка ось яка. Поки що буде (з землею), купити у Вольського лісу: дубів 40, вирубати, та нехай собі сохне. А скласти їх можна біля Пекарів 1093 на Росі 1094, на жидівській лісовій пристані і пильні . Як ти думаєш: чи до ладу воно буде? Якщо до ладу — напиши мені хутенько, я зараз і гроші вишлю. Чи так, чи сяк, а треба десь зупинитися, бо в Петербурзі я не всижу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай Біг боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка". Якби не робота, то я давно б одурів. Аж надто стало тяжко на самоті. Сам не знаю, для кого і для чого роблю. Слава мені не поможе і мені здається, як не заведу свого житла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Максимович уступає мені в Прохорівці таке саме добро (землю), як і в Парчевського, тільки що не біля Дніпра: от моє лихо! Видно Дніпро, та далеко, а мені його треба коло порога. Ні вже! нехай Вольський хоч чорта перескочить, а докаже мені дружбу".