Тарас Шевченко під час перебування його в Петербурзі

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

під час перебування його в Петербурзі

(З 28 БЕРЕЗІЛЯ 1858 ДО ЧЕРВНЯ 1859 Р.)

І

В четвер 27 березіля р. 1858 о годині 8 увечері голосний локомотив московської залізниці засвистів і спинився в Петербурзі 890. З вагона III класу вийшов сивобородий чоловік в кожусі, в українській шапці.

То був Тарас Шевченко.

Ще б два місяці, і було б рівно одинадцять років з того часу, як він зневолено покинув столицю: минуло б 11 літ з того часу, як на оцьому самому вокзалі його під вартою посадовили на поїзд яко невольника військового уряду і фельд’єгер помчав його в Азію, в неволю, на заслання. Тепер, майже по 11 роках тяжкого життя-сну в "смердячій казармі", Шевченка визволено; йому вернули нібито волю (бо все-таки наполовину та воля була спаралізована доглядом поліції), але не вернули йому, та й ніхто в світі не спроможен був вернути, того найкращого добра його, яке проковтнула неволя: його літ і здоров’я. Природа, як се ми відаємо добре, наділила Шевченка добрим, міцним здоров’ям. Уважаючи на ту міць, шеф жандармів Орлов і прирадив цареві повернути поета-художника в військо простим солдатом. Але, каже доктор медицини Андрій Козачковський 891, яка людська природа спроможна була встояти і не зломитися в тій боротьбі, на яку цар і його підручники вирядили Шевченка в дикі, безлюдні степи киргизькі? З заслання Шевченко вернувся до Петербурга з здоров’ям, розбитим цілком, з організмом, навіки і завчасно покаліченим, знесиленим, виснаженим.

890 Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 188. [Запис від 27 берез. 1858 р.].

891 Киевский телеграф. — 1875. — № 25. /446/

Річ певна, що під останній посвист локомотива не можна було серцю нашого кобзаря не затремтіти, не забитися, в одну і ту саму хвилину в серці страдальника зустрівся вплив двох супротилежних сил: лиходійної сили тяжких скорботних споминок минулого і добродійної — радісно-сподіваного побачення з людьми близькими, дорогими і з надією на нове життя на волі. Вже ж хоч яке було добре, незлобливе серце у Тараса, а не спроможно було воно здержатися і не дати ворушитися споминкам минулого. З першим ступнем по грунту Петербурга не можна було, щоб перед очима поета не воскресли темні образи Енгельгардта, Ширяєва, Петрова, Дубельта, Орлова, Обручова, Ісаєва і Потапова з їх лиходійними вчинками супроти нього. Одночасно з ними воскресли і ясні образи Сошенка, Венеціанова, Брюллова, Жуковського, Гребінки, графів Толстих, а з ними і визволення його з кріпацтва і з військового полону. За перше Тарас заплатив з свого найдорожчого скарбу — 24 роками свого дитинного і парубочого віку, за друге — розбитим і покаліченим здоров’ям. Перед очима художника і в минулому, і в близькому сподіваному стояла люба його Академія художеств, криниця його освіти, його Alma mater.

Не можна вгадати запевне, що в ту хвилину, коли Шевченко вийшов з вокзалу, більш хвильовало йому серце: чи споминки минулого, чи близьке сподіване? Мені здається, що, відповідно перейнятливій вдачі, світлі образи Лазаревського, Артемовського, графів Толстих взяли гору і своїм світлом закрили темні тіні Дубельтів і Орлових! Будівля і галереї Академії художеств закрили будівлю і тюремні келії "3-го отделения". Минуле мусило одійти геть, хоч воно було і невимовно тяжке, але воно минуле!.. Воно минуло вже навіки...

З поїзда Шевченко зараз же поїхав до Михайла Лазаревського і за годину був у його в хаті і в палких дружніх обіймах його" . Ні поет, ні його друзяка не лишили нам ніяких звісток про ту зустріч і бесіду їх, але здається мені, що легко вгадати і ту, і другу. В обох приятелів на серці була така сила щирого— почуття, що годі було виявляти його словами, словам тут не було місця. В таких випадках слова у людей ніби замерзають, уста німіють, говорять тільки душа та серце, але говорять вони своєю мовою, без слів.

892 Кобзарь. — Т. III. — С. 188. /447/

II

Ранком другого дня надворі стояла негодь: падав сніг, була сльота, справо. Пам’ятаючи, що кілька день назад у Москві Тарас перебув недуг, йому годилось би під таку легодь не виходити з хати. Але яка ж сила спроможна була вдержати його в хаті? Натурально було йому жадати швидше подивитися на те, чого він не бачив 11 років. І от він, не вважаючи на негодь, пішов зранку оглядувати столицю. "Оббігавши, — каже він у своєму журналі 893, — половину міста, він зайшов спочити і поснідати в ресторан Клея. Тут несподівано зустрів свого старого знайомого дуку-дідича з Прилуцького повіту Грицька Галагана. Галаган тільки що приїхав і привіз Тарасові з Москви від Максимовича знайденого в Москві Тарасового "Єретика", себто "Івана Гуса". Автор був певен, що поема та навіки пропала. Не диво, що він зрадів тій знахідці, та, на лихо, знайдено не цілу поему, а тільки невеличку частину її 894, і Шевченко, пишучи 5 квітня до Максимовича, прохав його попрохати Бутенева, чи не знайде він і другої половини поеми, "бо без неї нічого не вдієш".

Поснідавши, Тарас о годині 3-й вернувся додому "і тут обняв свого щирого друга Семена Артемовського, через півгодини був у його в господі, буцім у своїй рідній хаті. "Багацько і багацько ми дечого згадали і де про що перебалакали, — записує Шевченко в своєму журналі 895, — а ще більш лишилося того, про що не встигли ні згадати, ні перебалакати. Дві години проминуло швидше однієї хвилини".

О 6-й годині увечері Шевченко пішов з Лазаревським до графині Н. Ів. Толстої. Про зустріч його у Толстих маємо дві певні звістки: одну — доні Толстих, Катерини Юнге, що була того часу 14-літнім підлітком, а другу — самого Тараса.

893 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. [188] — 189. [Записки, запис від 28 берез. 1858 р.].

894 Див.: Т. І. — С. 169 і 237.

895 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189.

Родина Толстих горіла бажанням швидше побачити свого сподіваного дорогого гостя. Толсті не поїхали стрівати його на вокзал, не бажаючи своє почуття показувати прилюдно: властива їм скромність, святість і щирість почуття вимагали вилити його у власній господі.