Тарас назавжди

Ранок зустрічав ніжною прохолодною літньою росою. Люба вибігши з хати босоніж пройшлась по м’якій літній траві, мило посміхаючись сонячному промінню, яке пестило її обличчя. В такі дні на її обличчі можна було помітити веснянки. Великі каро-зелені очі, як у лісової жительки, кругле обличчя з ніжно-рожевим рум’янцем на щоках, красиві вушка у яких виднілись золоті з рубінами сережки, неймовірно довгі та густі, чорнющі, наче вугілля, вії, темно-русяве волосся, пухкі червоно-рожеві губи. У свої 20 вона була досить пухкеньким дівчиськом, проте надзвичайно позитивною, завжди усміхненою, доброю та з почуттям гумору. Де з’являлась Люба, там завжди лунав сміх, люди випромінювали радість. Це було ще одне літо проведене у бабусі. Бабуся Люби жила у селі з чудовою назвою «Щастя». Це було досить велике село, однак бабусина хата знаходилась недалеко від прекрасного соснового лісу, пахощі якого кожного ранку вдихала на повні груди Люба. Вона обожнювала свою бабусю та літні канікули у селі. Незважаючи на те, що Люба була уже студенткою престижного вишу, навчалась на юриста, вона не уявляла свого життя без села, мешканців бабусиного подвір’я, а їх було достатньо: сорок п’ять невгамовних курей, двох свиней, двох корів, зграї качок, гусей, а також двох собак Пушка і Чопика, та двох грайливих котиків Мурчика і Васьки. Вона любила допомагати поратися бабусі на городі та біля живності. Оскільки будинок Любиної бабусі знаходився на окраїні села в напрямку лісу, дівчина часто відвідувала ліс, збирала ягоди, гриби, пасла корову, спостерігала за лісовими мешканцями, дражнила біля річки жаб.

  З розвитком села, частину лісу вирубали та збудували медичний санаторій «Ялина», для лікування людей з захворюваннями дихальної системи. Санаторій вражав своєю помпезністю, поряд були і басейн і два велетенські озера, альтанки, лежаки, і купа іншого, що мешканці села вважали зайвим як для лікувального закладу. Хоча був і один позитивний момент, після закінчення будівництва санаторію, власник – пан Злотопольський Броніслав, ощасливив мешканців села новенькою асфальтною дорогою та маршруткою, котра курсувала селом, адже раніше через відсутність дороги мешканці села змушені були долати 5 кілометрів пішки, щоб дістатися до маршрутки та центральної дороги. У осінньо-зимові дні долати цю відстань було надзвичайно важко. Тому, мешканці села були невимовно раді такому подарунку і не заперечували проти будівництва санаторію. Після відкриття санаторію кожного дня туди їхали автівки S-класу, рідше можна було побачити «Жигулі» чи «Ланоса». Люба завше нервувалась, коли автомобілі мчали з шаленою швидкістю повз їх хату, адже уся пилюка з дороги осідала на бабусиному подвір’ї та легенях.

  Це був один з червневих понеділків, як зазвичай в напрямку санаторію «літали» скажені авто. В момент коли Люба виганяла качок з подвір’я до ставка, вийшовши на дорогу її мало не збив чорний велетенський «зореліт», котрий мчав гладенькою блискучою дорогою. Свист коліс, гучний звук, хлопок, наче з пляшки вирвало пробку та лайливі слова, що долинали з салону автомобіля змусили Любу на хвилинку зупинитися, але незважаючи на це вона продовжила свій шлях.

  Повертаючись додому, вона помітила, як біля автомобіля голосно лаючись стоїть водій оглядаючи колеса свого «зорельоту». Чорний, велетенський, надзвичайно дорогий, як у фільмах про бандитів (котрі Люба обожнювала), джип стояв непорушно як скеля. Не відволікаючи водія від його «молебню» Люба уже майже дійшла до хвіртки, як почула: «Ей, мала… Підійди!». Дівчина повернувши голову в напрямку чоловіка побачила не просто чоловіка, а персонажа з глянцю. Неймовірної вроди чоловік, на вигляд років тридцяти, брюнет з глибокими чаруючими карими очима, сильними руками, зростом 190 см. Його накачаний торс та плечі проглядались через білосніжну, ідеально випрасувану сорочку, що здавалась тісною його тілу. «Ей, мала!» повернуло Любу з режиму «зависання» знову до реальності. «Ти що глуха?», перепитав нервово чоловік.

• «Ні!», спокійно відповіла дівчина;
• «Я не мала!!!», на підвищених тонах повідомила Люба.

 Трохи заспокоївшись та видихнувши, мужчина представився – Тарас. – «Любов» відповіла дівчина. «Яка любов?» - перепитав Тарас.

• «Ім’я таке» сміючись відповіла дівчина.

От і познайомились, чи не знайдеться у тебе валізка з інструментами, бо на вашій дорозі я колесо пробив, а у багажнику інструментів нема, -  запитав Тарас. Ходімо зі мною, я погляну, - відповіла Люба. Батькові інструменти Люба знайшла швидко, адже вони завжди про всяк-випадок знаходились у гаражі на видному місці. Віддавши інструменти Тарасові, Люба пішла до криниці, адже необхідно було набрати води для корови. Коли дівчина набирала воду, спостерігала за дійством на дорозі. Тарас знявши білосніжну сорочку, поклав її у салон автомобіля. Його м’язистий, засмаглий торс не міг залишити Любу байдужою. Вона зачарувавшись побаченим облилась крижаною водою, що швиденько повернуло її з небес на землю. Швидко та вправно замінивши колесо, Тарас зайшов на подвір’я, щоб повернути валізку та побачив як крізь мокру сукню видніються вигини дівочого тіла. На хвилинку він присоромився, але скоро опанував себе.

• «Дякую за допомогу», простягаючи валізку, мовив Тарас.
• «Будь ласка. Звертайтеся, якщо необхідно буде», з посмішкою відповіла Люба.»