Глава 2 - Чорт в полоні

– Ж… Живий - Тарас відповів не  впевнено, він до сього момента не чув цей голос серед кайсацьків. Це давало відчуття надії та страху водночас.

– Це добре, давай вставай юначе, поговорити треба.

– Гаразд - Він відкрив очі й побачив що  йому тягне руку кремезний, але худий чолов’яга з вигорівшою на сонці шкірою. Однього несло запахом старого мотлоху й пилюки. Піднімаючи погляд догори, Тарас зовидів очі його, нелюдські вони були, а саме пташині. Таке він чув тільки від байкарів що сиділи на  площі у селі, та й виплітали всяку історію. Вони говорили що є такі переверти, що птахолюдами в народі звуться, а як на панський лад то це фіністи. Люди шо вміють хвацько так на птаха хижого перевертатись, потім  на гілку присісти й три раза крикнути їм треба щоб назад людиною стати. На диво Тарас пригадав це й зрозумів що то перед ним не людина стоїть, а яка он нечиста сила.

– Мене Тарас звуть. Вам шо від мене треба? скажіть під милість божу. 

– Тарас, гаразд Тарас скажу тобі одне, я тобі поможу, ти мені поможеш. Це не підлягає ніякій відмові, зрозумів мене?

– Ох, зрозумійте мене пане, мені їхати, тьфу… Йти

– треба. Як сильно треба я вам звісно поможу, а ось чим ви мені допоможете на зараз, я не знаю.

– Йти, а не їхати, в тому то й діло. Ми з тобою здамо того гяура в місцеву буцегарню що в місті Корч на лівий бік лісу, це десь 10 верстов на захід. І купим коней за нагороду.

– Якого такого гяура?

– Якого? Ореста, бісів син - Фініст вказав правицею на закривавлену голову розбійника що корчився витираючи кров з очей.

– Он як? Йой… в принципі то й, я на конях не вмію їздити.

– Навчишся.                                                     

Ось так Тарас познайомився з фіністом на ім’я Хорт, так він себе кличе. Він все ж врятував Тараса від потенційного рабства у руках Порти чи Ляхів, тому від пропозиції відмовлятись негоже. Ще й сам Тарас, будячи людиною легкою на підйом, не міг втратити змогу навчитись їзди на конях. Вони разом зв’язали Ореста, поки той ще не відійшов від шокового стану. Та вдвох на саморобному полотні з гілок та трави потягли його до містечка. Через дикі дороги простягався їхній шлях, молодці наші тримали путь на славне місто Корчів. Славне воно було в книгах яким років за сто певно буде, на ділі воно несло славу сумнівну. Власне про це і Тараса,  гадав думи Хорт. Він не розумів чи правильно робить що допомагає цьому телепню. Його цей вигляд, вигляд дурного молодого хлопця невимовно лякав його. В сенсі Хорт не розумів як себе з ним поводити,   цей Тарас вельми нікудишній. В мої часи таких вбачали серед немовлят і щоб не портити собі й дитині життя, топили в річці. Але цього топити не треба, більшого того вже пізно. Але не зрозуміло чи треба нам йти в Корч, три дні тому там відчувалась шалена чортівня. Може то піти в Клинці, але це ще 30 верств через ліс. Ще й з баластом у вигляді цього грішника… Ніт туди ми не долізем. Треба  ризикувати, пойдем у Корч, а там будем бачити.                                           
Парарельно з Хортом думав думи й Тарас. Проте завше він думав про рідне село, про кров що застиляла йому погляд. Та про те що він лигається з силою не чистою. За останне він переживав більше іншого, заспокоювало тільки слово баби Іванки. Хоча і тут Тарас знаходив собі проблему, дивлячись назад він все більше сумнівався в добрих намірах Іванки. Може вона це, на смерть його послала, щоб в очах не муляв. Чи навіть прокляла його на вічні бродяння по світу, типу доки той собі ноги до пояса не зітре. Боже! рідний мій збережи мене, будь - ласка! Івана накрила тяга до дому, він розумів що той дім що він хотів отримати весь час у нього був. Треба було тільки очі розімкнути, йооой. "О це я й дурак" повторював Тарас проміж всіх тих молитв що читав, поки волік по землі того хто ті молитви за ніщо тримав.
Раціональна думка й страждання та дурна думка й страждання. Спільним в них було тільки страждання.
               
                     *    *     *    *                                                                                                                                                                    
Корчів зустрічав усіх людей що являлись сюди як смеркалось, низкою похмурих вогнів. Вогнів сторожових веж, що стояли тут з моменту заснування міста. Вони встигли з того часу отримати з десяток трищін поспіхом замазаних сумішшю лайна й вапна. А ближче до верхівок отримали ріденьку бороду з моху. Вежі ті мали межи собою стіни, в трохи кращому стані. На стінах сих теж горіли масляні лампи. Здавалось,  нащо таке пильне освітлення навколо міста? Грошей на закупівлю масла для ламп йшло з скарбниці міста чимало. А на думку сторожі та містян користі з такого явного освітлення мало буде. Долина під Коївом загороджена хребтом Полокуса й диким лісом. Місця більш спокійного знайти в усій Україні неможливо. Але місцевий бургомістр з думкою жителів не погоджується, кажуть що спати він не може. Чи то хвороба яка, чи може біс який, ніхто не відає. Видно тільки одне, те що в містові  освітлення цілодобове. Місто наскрізь пропахло горілим маслом, це й запах був всюди. 
Для Хортового нюху це була суцільна  каторга. Тарас нервував з іншого приводу, зараз година темна, питання насущне стає поперек горла, де спати? В селі то просто, де ліг там заснув, а тут місто. Охорона просто зкрутить за таке. Та й Хорт виглядає дуже нервовим, власне за переверта  в товаришах можуть і спалити на кострі… 
Вони прибули в Корчів близько восьмої години вечора. Тихо наближалась ніч, але місто сяяло мутними вогнями ламп. Вони підходили до воріт, як раптом Орест який всю дорогу мовчав, наче мертвий, промовив - Кхе… Дурні ви, не йдіть туди. А як хочеш жити переверт, то нехай сей хлопець мене доволоче до сраної в’язниці. - Хорт кинув на нього зневажливий погляд. 

– Помовчав би краще, ніби я сам того не відаю.

– Кррр, хее, нащо тобі цей хлопець здався? Га? - Хорт повільно присів до лежачого Ореста, той глузливо посміхався через цівки висохлої крові. - Іч як вишкірився, нічого скоро будеш гнити мертвим трупом у в’язниці.