Глава 9

IX

У місті ніхто не довідався, що половина запорожців погналася за татарами. З магістратської вежі вартові помітили тільки, що частина козацьких возів потяглася за ліс; але подумали, що то козаки готували засаду; те саме думав і французький інженер. А тим часом кошовий сказав правду, і в місті забракло харчів; за тодішнім звичаєм, військо не розрахувало, скільки йому потрібно буде. Спробували вискочити за браму, але половину сміливців було враз перебито, а друга ледве вскочила в місто ні з чим. Проте жиди скористалися тим вискоком і пронюхали все: куди й чого пішли запорожці, і з якими отаманами, які курені і скільки їх пішло, і скільки зосталось, і що вони думають робити, — одне слово про все дізнались, і в місті через кілька хвилин уже все знали. Полковники, підбадьорені звісткою, готувалися до бою. Тарас уже з самого руху та гомону в місті бачив усе те й моторно робив, що треба: будував, давав накази, поставив у три табори курені й сточив їх возами, зробивши з них немов рухомі фортеці, в яких козаки були нездоланні; двом куреням звелів стати в засідку, повтикав частину поля гострими кілками, поламаними списами й поламаною зброєю, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли вже все було зроблене як слід, промовив слово до козаків, — не на те, щоб їх підбадьорити, бо знав він, що й без того міцний дух мають козаки, а просто самому кортіло висловити все те, що було у нього на серці.

— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало; тільки й зостались ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немов би й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б'є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!

Так промовляв отаман, і коли скінчив своє слово, то все ще хитав посивілою в козацьких справах головою. Всіх, що стояли навколо, зачепила за живе його мова, вразила в саме серце. Найстаріші стояли нерухомо в рядах, похиливши сиві голови свої на груди; сльоза тихо набігала їм на старі очі; повагом витирали вони її рукавом. А тоді всі, немов змовившись, махнули одночасно рукою й похитали бувалими головами своїми. Видко, багато дечого нагадав їм старий Тарас знайомого і найкращого, що буває на серці в людини, яку навчило горе, праця, відвага і всякі пригоди в житті або яка й не зазнала їх, а все ж почувала усе те молодою, чистою, мов кришталь, душею на вічну радість своїм батькам, що породили їх.

А з міста вже виступало вороже військо, б'ючи в литаври й сурмлячи в сурми; і пани, взявшись у боки, виїздили, оточені незчисленною челяддю. Дебелий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацький табір, погрожуючи, націляючись із мушкетів, блискаючи очима й сюячи мідяним обладунком. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на мушкетний постріл, усі разом гримнули з семип'ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Далеко розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом пойнялось усе поле. А запорожці все стріляли безперестанку: задні тільки набивали пищалі й передавали переднім, дивуючи тим ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як це вони стріляють, не набиваючи зброї. Вже не видко було за густим димом, що оповив і те, й те військо, не видко було, як то одного, то другого не ставало в лавах; але почували ляхи, що густо літають кулі і що не до шмиги прихопиться; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й озирнутися, то багатьох не долічилися у своїх лавах, а в козаків може, два-три було вбито на сотню. I все палили з пищалів козаки, ні на хвилину не даючи собі передиху. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут таки при всіх:

— Ох же й добрі вояки ці запорожці! Отак треба воювати й іншим у інших землях!

І зразу порадив повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлянками чавунні гармати; затремтіла й далеко загула земля, і ще дужче встелило димом поле. Почули дух пороху по майданах та вулицях, по ближчих і далеких містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра шугнули великою дугою, страхітливо завили в повітрі, перелетіли через голови всього табору й увігналися глибоко в землю. Ухопив себе за чуба французький інженер, коли побачив таких нікчемних гармашів і взявся сам наводити гармати, не зважаючи на те, що козаки ненастанно сипали кулями, як горохом.