Милена ділиться таємницею мудрих слів

Наступного тижня Милена разом із батьками пішла гуляти в парк. Погода була ясна й тепла, аж раптом здійнявся вітер і почався дощ. Голосно сміючись, вони взялися за руки й побігли до магазину, щоб сховатися під стріхою.

Там уже хтось був. І цими кимось виявилися Мстислава, Мальва та їхні батьки. Дівчатка зраділи, побачивши одна одну, й одразу загомоніли:

— Привіт! Як справи?

— А ти бачила, що Христина купила нову сумку?

— А куди подівся Олежко? Він що, захворів?

Дівчатка трохи поговорили про все на світі, а потім Мальва запитала, звертаючись до Милени:

— Що нового? Ти якась інша.

— Це так помітно? — здивувалася Милена.

— Помітно, — мовила Мстислава. — Коли я тебе слухаю, мені уявляється пташка серед живих дерев і яскравого сонця.

— О-о-о, дякую за таке порівняння! — усміхнулася дівчинка, згадавши слова тата: «Нам із мамою хочеться, щоб ти частіше щебетала, як пташка». Милена, не перестаючи усміхатися, звернулася до подруг:

— Дівчатка, ви не повірите… я теж знаю таємницю.

— Яку?

— Ти нам розповіси?

— Це таємниця мудрих слів.

— Мудрих слів? Та в цьому немає нічого нового — ти завжди говорила мудрі слова! — Мальва ніжно усміхнулася й глянула на Мстиславу. — Чи не так, подруго?

— Так! Мій дядечко вже втомився про тебе слухати. «Дядечку, а ти знаєш, що Милена сьогодні сказала?..» «Дядечку, а у мене не було настрою, а Милена сказала…» А сьогодні вона сказала мені: «Якщо страшно, я буду поруч, і страх твій зникне, бо він зникає, коли поруч є друг».

— Виходить, я й вам говорила мудрі слова… — тихо мовила Милена.

— Милено, але мені все ж цікаво, — озвалася Мальва, — хто навчив тебе таємниці мудрих слів і в чому вона полягає?

— Мама з татом, — відповіла дівчинка. — Вони відкрили мені, що таємниця мудрих слів у тому, що мудрі слова не завжди довгі. Іноді це просто: «Я тут. Я поряд. Я тебе чую. Ти можеш спробувати ще раз».

— Ти наша мудруня! — засміялися дівчатка, обіймаючи Милену.

Милена заплющила очі, бо відчула себе найщасливішою у світі: у неї є родина, є подруги — а більшого їй і не треба.

Вона розплющила очі й побачила, як дорослі тепло усміхаються, дивлячись на них, і в думках пролунало слово таїнство. Милена не знала звідки воно з’явилося, та це було не важливо, бо важливою була сама думка:

Батьки люблять нас. Таїнство батьківської любові у тому, що вони люблять не за правильність, а за те, що ми є. Вони чують нас і, навіть коли ми помиляємося, залишаються поруч.

— Я люблю вас, — прошепотіла вона очима.

— Ти наше щастя, — відповіли усміхнені обличчя, і серце заспівало ніжну пісню, бо воно знало — це правда.