Милена і таємниця мудрих слів

Жила собі дівчинка на ім’я Милена. Вона була ані найгучнішою, ані найтихішою дівчинкою. Не плакала без причини й не сварилася даремно, але мала одну особливість — Милена дуже багато думала й мало говорила.

Коли інші діти сперечалися, вона мовчки дивилася, коли хтось плакав — сідала поряд. А коли дорослі питали:

— Милено, чому ти нічого не кажеш?

Вона лише знизувала плечима й продовжувала мовчати.

Вона не знала, що сказати? Ні, знала. Просто їй важко давалися слова, а говорити абияк вона не хотіла. Бабуся завжди казала: «Якщо немає що сказати — мовчи», і Милена мовчала, мріючи колись сказати щось своє з мудрих слів.

Милена була ще маленькою й не розуміла, що мовчання люди сприймають по-різному, і що її мовчання змушує батьків хвилюватися.

Одного вечора вона почула, як у сусідній кімнаті розмовляли мама з татом. Вони говорили майже пошепки, та Милена все ж почула, навіть не намагаючись підслуховувати, бо знала: підслуховують лише невиховані люди.

— Вона вже ходить до школи, — мовила мама.

— Так, і в цьому проблема, — відповів тато. — Вона росте, але й досі мовчазна.

— У неї зовсім немає друзів… Я хвилююся за неї.

— Хто вам про це сказав? — Милена не втрималася й увійшла до кімнати. — Вибачте, я не хотіла підслуховувати, але все ж почула.

— Нічого, доню, — тихо сказав тато. — Просто ми хвилюємося.

— Миленочко, у тебе з’явилися друзі? — запитала мама.

— Так, є.

— Ти нам про це не розповідала, — в один голос мовили батьки.

— Я не звикла розповідати вам усе, — чесно відповіла дівчинка. — Ви ж теж не все мені розповідаєте. От я, наприклад, не знала, що ви так хвилюєтеся за мене… Що поганого в тому, що я мовчу?

— У цьому немає нічого поганого, — відповів тато. — Але нам із мамою хочеться, щоб ти частіше щебетала, як пташка. Коли ти мовчиш, нам здається, що ми щось зробили не так.

— Татку, мамо, — Милена підійшла й обійняла їх. Ви все робите правильно. Ви не кричите на мене, розмовляєте спокійно, завжди готові допомогти… Я просто мовчу, бо не знаходжу мудрих слів.

— Мудрих слів? — здивувалися батьки.

— Бабуся каже: «Якщо немає що сказати — мовчи». Ось я і мовчу, бо не вмію говорити так, як Мстислава чи Мальва.

— Це твої нові подружки? — запитала мама.

— Так. Вони дуже розумні й добрі.

Тато, ледь стримуючи усмішку, запитав:

— І які ж мудрі слова говорять твої подружки?

— Мстислава сказала, що з помилок народжується мудрість. Вона довго розповідала про дерево й криву гілку — що дерево не сердиться на неї, а все одно тягнеться до сонця й зрештою розквітає. Люди, як дерева… Це були дуже мудрі слова.

— А що сказала Мальва? — поцікавився тато.

— Що сміливість приходить тоді, коли ти робиш повільні кроки.

— І справді мудрі слова, — кивнув тато.

Мама помовчала, а потім сказала:

— Миленочко, твої подруги — справжні розумниці, я рада, що ти з ними дружиш. А бабуся, коли казала: «Якщо немає що сказати — мовчи», певно, мала на увазі, що краще мовчати, ніж говорити дурниці. І це правда, у цьому й полягає мудрість, але це ще не все. За цими словами ховається таємниця мудрих слів.

— Яка таємниця, мамо?

— Та, що важливо знати, що сказати людині, коли їй погано. Я помічала це за тобою.

— Коли? — здивувалася Милена.

— Ти завжди сидиш поряд, коли комусь важко.

— Але ж я просто сиджу…

— Не зовсім, — усміхнувся тато. — Будучи поряд, ти говориш: «Я тут. Я поряд. Я з тобою». Можна мовчати, але твої рухи й дихання говорять голосніше за будь-які слова, і це справді мудрі слова.

— А ще таємниця мудрих слів у тому, щоб говорити правду так, аби нікого не образити, — додала мама. — Ти це вже вмієш. Повір, коли ти дозволиш собі говорити, то помітиш, скільки мудрих слів у тобі є.

— Правда? — Милена ледь не заплакала від щастя.

— Мама ніколи не бреше, — мовив тато. — Пам’ятаєш, що ти сказала мені, коли я нервувався через помилку в квартальному звіті?

— Не зовсім… Це було давно.

— Спробуй згадати.

— Гаразд... Я сказала, що навіть якщо щось піде не так, ти все одно мій тато.

— І це дуже мудрі слова, — лагідно сказав тато. — Я почув, що ти зі мною і що помилка — це не кінець, а можливість зробити інакше.

— Я знаю мудрі слова! — радісно вигукнула Милена. — Я їх знаю, а думала, що ні…

— Наша розумниця, — сказав тато, цілуючи доньку в скроню. — Просто залишайся собою, добре?

— А решту ми проживемо разом, — додала мама, міцно обіймаючи свою родину.

Милена усміхнулася. Вона зрозуміла: мудрі слова не завжди довгі, іноді це просто:

«Я тут. Я тебе чую.

Ти можеш спробувати ще раз.

Залишайся собою, а решту ми проживемо разом».