Милослав ділиться секретом другого шансу

Минув деякий час. Милослав грався на подвір’ї, коли почув, що хтось плаче за парканом. Він підійшов ближче й, зазирнувши за нього, побачив Даринку.

— Даринко, ти чого плачеш? — спитав він.

— Просто так… — відповіла дівчинка, витираючи светриком мокрі щічки.

— Ніхто не плаче просто так, — тихо сказав Милослав. — Для сліз завжди є причина. І знаєш, плакати не соромно. Важливо лише зрозуміти, через що болить.

— Милославчику? — Даринка підняла на нього здивований погляд. — Ти… подорослішав.

— Гадаєш? — хлопчик так щиро засміявся, що Даринка не втрималася й засміялася у відповідь. — То що там у тебе сталося? Тебе хтось образив чи ти когось образила?

— Івасик…

— Що він зробив цього разу? — обурився Милослав, бо й раніше Даринка скаржилася на брата.

— Він сказав, що в мене криві зуби… — і дівчинка знову заплакала.

— Е-е-е… — розгубився хлопчик. — Але ж це молочні зуби… Нові виростуть рівніші…

— А ти вмієш заспокоювати!.. — схлипнула Даринка ще дужче.

— Вибач, — швидко сказав Милослав і переліз через паркан. Він обійняв подругу. — Я не хотів тебе засмутити, пробач. Просто здивувався, що це тебе так образило…

А Івасик попросив у тебе пробачення?

— Попросив, — кивнула дівчинка. — Але я не хочу його пробачати. Він завжди так робить: спочатку ображає, потім вибачається, а тоді знову ображає.

Милослав задумався.

— Тато сказав мені, що всі заслуговують на другий шанс, — тихо мовив він. — Бо всі можуть помилятися. Скажи Івасику, що даєш йому другий шанс, але якщо він знову тебе образить, ти поскаржишся мамі з татом.

— Думаєш, він послухається?

— Ми цього не дізнаємося, якщо ти з ним не поговориш.

Даринка усміхнулася.

— Ти справді подорослішав!

— Можливо, — засміявся Милослав. — Ти б теж такою була, якби тобі читали книжки про різні секрети й таємниці.

— Про які ще секрети?

— Потім розповім. А зараз біжи до брата. Певен, він собі місця не знаходить через те, що тебе образив.

Даринка побігла, а Милослав, дивлячись їй услід, подумав: секрет другого шансу працює тоді, коли ти наважуєшся бути трохи добрішим до інших.

— Але й про себе забувати не варто… — тихо додав він, повертаючись додому.

А вдома на нього чекали мама й тато, Барсик, улюблені іграшки й купа нових книжок, що терпляче чекали саме на нього, бо книги не люблять поспіху. Вони знають: у кожної книги є свій читач.