Милослав і секрет другого шансу

Жив собі хлопчик на ім’я Милослав. Він був добрим хлопчиком, який щиро любив світ: йому подобалося дивитися не лише на сонце, а й на хмари, коли збирався дощ, а ще він дуже любив тварин, свої іграшки й батьків. І все було б добре, якби одного разу хлопчик не образився на маму через те, що вона на нього накричала.

— Я більше не люблю тебе! — крикнув він і побіг до своєї кімнати.

Мама у відповідь замовкла й залишилася стояти в коридорі, а тато, зберігаючи спокій, пішов до сина.

— Синку, — тихо мовив він, увійшовши до кімнати, — можна з тобою поговорити?

— Ти вже говориш, — буркнув хлопчик.

— А ти вже відповідаєш, — спокійно сказав тато. — Отже, можемо поговорити. Синку, чому ти образив маму?

— Це вона мене образила! — відповів Милослав, витираючи сльози. — Вона… вона накричала на мене.

— Справді? Хм… зазвичай мама так не чинить. Милославчику, а чому мама накричала на тебе?

— Я… я не знаю.

— А якщо пригадати, що сталося після того, як мама забрала тебе зі школи? — запитав тато.

— Після школи… ну, ми… Спочатку пішли в магазин. Там мама купила продукти на вечерю і купила мені іграшку, домовившись зі мною, що наступний подарунок буде лише на день народження. А потім ми заїхали за Барсиком, і… Барсик погриз мою нову іграшку. І я… татку, я не хотів його бити. Просто це був останній подарунок аж до дня народження, і я не втримався та штовхнув його ліктем. Барсик заскиглив і… татку, йому було дуже боляче?

— Гадаю, що так, — спокійно відповів тато. — Ти мене засмутив. Мій син так сильно любить світ, що я й припустити не міг, що він може когось скривдити…

— Пробач мене, татку… — Милослав заплакав ще дужче.

— Ти засмутив мене, синку, але пробачення потрібно просити не в мене, а в Барсика.

— Думаєш, він пробачить? — спитав хлопчик, шморгаючи носиком.

— Гадаю, що так, — відповів тато. — Колись я розповів йому про секрет другого шансу. Якщо ти будеш щирим і пообіцяєш, що більше так не робитимеш, Барсик тебе пробачить. Але, синку, ти ж справді більше так не будеш?

— Не буду… Мені не сподобалося ні те, що Барсику було боляче, ні те, що на мене накричала мама. Я не люблю, коли мама злиться. Хочу, щоб вона завжди була доброю.

— Я теж люблю, коли мама добра, — усміхнувся тато. — А мама любить, коли добрі ми. Милославчику, як гадаєш, чи можемо ми дати мамі другий шанс?

— Так… але насправді це я повинен просити другого шансу і в мами, і в Барсика, — зізнався Милослав. — Ходімо, татку. Без тебе я не впораюся.

Через кілька днів татові знову довелося нагадати Милославу про другий шанс. Хлопчик грався своїми іграшками, аж раптом його улюблений дерев’яний потяг зламався. Коліщатко більше не крутилося і Милослав сердито відклав іграшку вбік.

— Він зіпсувався, — буркнув хлопчик. — Більше не хочу з ним гратися.

Тато сів поруч, узяв потяг до рук і уважно на нього подивився.

— Знаєш, — тихо сказав він, — інколи іграшкам, як і людям, потрібен другий шанс.

— Але іграшки не люди і їх не потрібно пробачати! — здивувався Милослав.

— Маєш рацію, хлопче, — засміявся тато. — Але я говорю не про пробачення. Я говорю про те, що поломка не завжди означає кінець. Іноді це лише початок чогось нового.

— Ти про те, що… потяг можна відремонтувати, татку?

— Так, синку.

Разом вони полагодили коліщатко. Потяг поїхав повільніше, трохи скрипів, але їхав.

Милослав засміявся від радості.

— Працює! — вигукнув він. — Але він став іншим…

— Так, — кивнув тато. — Але він усе ще твій, і ти дав йому другий шанс.

— Дякую тобі, татку! — Милослав обійняв його, сміючись. — Тепер я знаю, що не лише люди, а й іграшки потребують другого шансу.