Марко ділиться секретом терплячого часу

Минуло кілька днів. На шкільному подвір’ї Марко побачив, як його друзі Петрик і Остапчик сварилися. Вони намагалися зібрати модель машинки, але деталі ніяк не складалися.

— Давай швидше, незабаром продзвенить дзвоник!

— Та ти все псуєш!

— Ми так ніколи не закінчимо!

Марко підійшов ближче й запитав:

— Можна з вами?

— Можна… — пробурмотів Остапчик, — до уроку залишилося зовсім нічого.

Марко похитав головою, згадавши, як сам нещодавно так поспішав.

— Друзі, — почав він, — у вас нічого не виходить не тому, що мало часу, а тому, що його весь час підганяють. Терпіння, будь ласка.

— А я про що говорив! — буркнув Петрик.

— Яке ще терпіння, якщо справді немає часу?

— Час майже завжди є, — спокійно відповів Марко. — Просто ми звикли робити все поспіхом.

Він сів поруч і повільно взяв одну деталь.

— Давайте спробуємо без поспіху.

Спершу, здавалося, нічого не змінювалося, але вже за хвилину машинка почала складатися. Руки працювали впевненіше, голоси стали тихішими, а на обличчі Остапчика з’явилася усмішка.

— Виходить краще, коли без крику, — сказав він.

— Бо час не любить галасу, — підхопив Петрик.

— Марко… — Остапчик поклав машинку в портфель. Саме в цю мить продзвенів дзвоник, і хлопчики разом побігли до класу. — А як ти зрозумів, що, щоб встигнути, не треба поспішати?

— Мене цього навчила тітка, — усміхнувся Марко. — Вона сказала, що терплячий час не любить поспіху.