Марко і секрет терплячого часу

Жив собі хлопчик на ім’я Марко. Він був допитливий, жвавий і дуже старався все встигати, бо його батьки завжди кудись поспішали. У них було багато справ, багато думок і дуже мало часу.

— Марко, збирайся швидше, ми запізнюємося!

— Ну що ти так довго?

— А можна їсти трохи швидше? Мені ще посуд мити й домашнє завдання перевірити…

— Синку, поспішай, нам ще в магазин заїхати!

І Марко справді почав поспішати, бо втомився чути ці слова і вдома, і дорогою до школи, і навіть перед сном. Він став швидко їсти, швидко одягатися й навіть уроки робив похапцем. Але що швидше він намагався все зробити, то більше помилявся. Одягав різні шкарпетки, ґудзики застібалися криво, чай розливався, літери плуталися, а настрій псувався.

— Я не встигаю… — тихо говорив він сам собі, ображаючись на власну повільність.

Одного разу на вихідні приїхала тітка Христина. Вона була не схожа на інших дорослих: рухалася спокійно, говорила повільно й ніби зовсім не помічала, як дратуються батьки Марка через її неквапність. Тітка знаходила час і спокійно поснідати, і причепуритися, і перевірити чи Марко вдягнув чистий светрик, бо всі разом збиралися до кінотеатру.

Тато з мамою вже стояли біля дверей і нетерпляче чекали, а Марко ніяк не міг зав’язати шнурівки. Руки тремтіли, вузлик розпадався, а вуха почали червоніти.

— Марко, ну швидше… — зітхнула мама.

— Ми ж уже виходимо, — додав тато й потягнувся, щоб зав’язати шнурівки за сина.

Та тітка Христина випередила його. Вона присіла поруч і спокійно сказала:

— Все добре, любий. Не хвилюйся. У нас ще є час.

— Але тато сказав, що ми… запізнюємося, — відповів Марко, не припиняючи намагатися ав’язати шнурівки.

— Коли? Я такого не чула.

— Він сказав це хвилину тому.

— Тато сказав: «Ми вже виходимо», а це не зовсім те саме, що «ми запізнюємося», — лагідно відповіла тітка. — Час не любить поспіху. Хочеш почути секрет?

Марко мовчки кивнув.

Тітка нахилилася й прошепотіла:

— Я часто усміхаюся, бо знаю секрет терплячого часу. Час не підганяє, він чекає поки руки згадають, що робити. Коли серце заспокоюється, усе виходить.

— А як це зробити? — тихо спитав Марко.

— Почни з повільного вдиху… і такого ж повільного видиху.

Марко зробив кілька.

— А тепер?

— А тепер дивись, — сказала тітка, взявши шнурівки. — Рухайся спокійно, без поспіху.

Марко повторив за нею — і шнурівки зав’язалися з першого разу.

— Вийшло… — здивувався він.

Тато й мама переглянулися.

— Ми думали, що допомагаємо, — тихо сказала мама.

— Найбільша турбота — це терпіння, — усміхнулася тітка Христина.

Батьки кивнули. Вони зрозуміли: справа не в повільності, а в умінні чекати, і пообіцяли собі говорити спокійніше, рухатися повільніше, а щоб не запізнюватися — просто перевести годинник на п’ять хвилин уперед.