Милодар ділиться секретом дружніх рук

Минуло кілька днів. Милодар усе ще любив робити багато речей сам, але тепер знав: допомога — це не поразка.

Одного разу у дворі він побачив свого друга Максима. Той намагався змайструвати великий повітряний змій. Прутики не трималися, нитка плуталася, а хлопчик, сердячись, тупотів ногами.

— Не виходить… — сердито бурмотів він.

Милодар підійшов до друга, трохи помовчав, а потім запитав:

— А можна… разом?

Максим здивувався.

— Ти ж завжди сам усе робиш.

— Так, — кивнув Милодар. — Але тепер не завжди. Інколи я щось роблю з мамою чи з татом.

— І як?

— Набагато легше. Раніше я багато часу витрачав на те, щоб заправити ліжко, як це робить мама, а тепер ми заправляємо разом — і на це йде менше часу.

— Так це твоя мама заправляє! — відповів Максим, кинувши змія на землю.

— Ні, не зовсім так. Мама сказала, що коли робиш щось разом, навіть найважче стає посильним. Вона мені допомагає, щоб наступного разу я міг зробити це сам, як слід. У цьому і є секрет дружніх рук. Спробуємо разом?

— Ага, — погодився Максим.

Милодар сів поруч і обережно взяв один прутик, протягнувши інший Максиму.

— Ти здивуєшся, як ми швидко впораємося, — сказав він.

Вони працювали мовчки. Нитка більше не плуталася, вузлики трималися, а змій поволі набирав форми.

Максим глибоко зітхнув.

— Якось… спокійніше, — сказав він.

— Бо разом легше не тільки рукам, — відповів Милодар, — а й серцю.

Коли змій піднявся в небо, обидва хлопчики засміялися, обійнялися, і Максим серйозно сказав:

— Наступного разу, якщо хтось не зможе сам… я розповім про секрет дружніх рук.

Милодар знову усміхнувся, бо дуже радів, що його друг теж зрозумів: коли щось робиш разом, важке стає легшим.