Милодар і секрет дружніх рук

Жив собі хлопчик на ім’я Милодар. Він був уважний, кмітливий і дуже любив робити все сам. Сам зав’язував шнурівки, сам збирав конструктор, сам ніс важкий рюкзак, навіть коли ремінці врізалися в плечі.

— Я впораюся, — щоразу казав Милодар, не зважаючи на біль.

Інколи хлопчик сердився на себе, на руки, на світ, бо не завжди вдавалося впоратися самому. Вежа з кубиків падала, пазл ніяк не складався, чай розливався, а кришка на банці зовсім не відкручувалася.

— Чому в мене не виходить?.. — бурмотів він і ще сильніше сердився.

Одного дня Милодар сидів на кухні й намагався замісити тісто. Борошно було по всій кухні, вода розплескалася, миска ковзала, а руки втомилися.

— Милодарчику, що робиш? — почувся з коридору голос мами.

— Не хочу допомоги! — швидко відповів він. — Я сам.

Мама увійшла на кухню, від здивування прикривши рот руками. Роботи на кухні додалося, та вона нічого не сказала синові — просто сіла навпроти й чекала, поки він знову заговорить.

— Нічого не виходить! — Милодар ледь не заплакав, бо тісто його не слухалося.

— Милодарчику, бачу, як ти стараєшся, — тихо сказала мама. Вона взяла склянку з борошном і додала:

— Якщо хочеш, можемо спробувати разом. Якби це тісто було моє, я, мабуть, додала б трохи борошна, але вирішувати тобі. Ти не проти?

Хлопчик знизав плечима.

— Лише б тісто стало більш слухняним.

Мама усміхнулася й, додавши трохи борошна, поклала свої руки поверх його.

— Дивись, — сказала вона тихо. — Це не «я замість тебе». Це ми разом замішуємо тісто, щоб воно стало більш слухняним.

Вони місили тісто вдвох. Рухи стали рівнішими, миска перестала ковзати, і на обличчі хлопчика з’явилася усмішка, бо тісто більше не прилипало до рук.

— Так… легше, — визнав Милодар.

— Бо є один секрет, — сказала мама. — Секрет дружніх рук у тому, що коли робиш щось разом, навіть найважче стає посильним.

Милодар уважно подивився на свої руки й мамині, що рухалися разом, ніби давно знали цей ритм.

— Дружні руки, — тихо повторив він. — Вони не забирають у мене «я сам»?

— Ні, — усміхнулася мама. — Вони його бережуть, бо інколи сила не в тому, щоб упиратися, а в тому, щоб дозволити бути поруч.

Милодар замислився й знову подивився на тісто. Воно стало м’яким і слухняним, і з ним тепер було приємно працювати.

— Мамо, зробимо пиріжки разом? — з надією в голосі запитав він.

— Так, звісно. З чим би ти хотів пиріжки?

— З сиром і родзинками.

— Зараз я подивлюся, чи зосталися родзинки, — сказала мама, накриваючи тісто рушником.

— Зосталися, я перевірив, — відповів хлопчик. — Я інколи перевіряю, що потрібно купити, щоб ти не ходила в магазин двічі.

— О-о-о, так мій Милодарчик уже знав секрет дружніх рук, просто на якийсь час забув! — усміхнулася мама, цілуючи сина.

— Так, напевно, знав… — погодився хлопчик. Він тепер розумів: коли щось робиш разом, важке стає легшим.