Маїна і таємниця спокійного дня

Жила собі дівчинка на ім’я Маїна. Вона була уважною, старанною й дуже хотіла робити все правильно. Та чомусь навіть у сонячні дні в неї потіли долоньки, а серце так швидко билося, що здавалося — воно ось-ось вистрибне з грудей.

Маїна багато про що хвилювалася, але найбільше — через школу, через оцінки.

— А якщо я напишу гірше?

— А якщо вчителька розчарується?

— А якщо мама подумає, що я не старалася?..

Ці думки прокидалися раніше за Маїну й лягали спати пізніше за неї. Навіть коли вона все вивчала, тривога не зникала, лише змінювала місце, переходячи з голови в плечі, з плечей у живіт, а звідти у серце.

— Ти знову напружена, — якось сказала мама, помітивши, як Маїна зосереджено тримає лист із домашнім завданням.

— Усе добре, — швидко відповіла дівчинка, хоча це було неправдою. Маїна боялася сказати, що їй тривожно. Вона думала:

Якщо я скажу — батьки хвилюватимуться ще більше.

Того ж вечора, коли зошити вже були складені, а портфель стояв біля дверей, Маїна сиділа на ліжку й дивилася у вікно. За шибкою повільно темніло, а долоньки все ще залишалися вологими.

Хтось постукав у двері, дівчинка швидко сховала руки за спиною. У кімнату зайшов тато. Він сів поруч і, ніби не помічаючи стану доньки, запитав:

— Як справи?

— Добре… — тихо, майже пошепки, відповіла Маїна.

Тато трохи помовчав, а потім сказав:

— Коли я був дитиною, я часто тривожився через різні речі. Хвилювався, що батьки мене не зрозуміють або сваритимуть. Одного разу я розбив вазу, яку дуже любила твоя бабуся, і, боячись її засмутити, сховав уламки під ліжком. Я хотів склеїти вазу наступного ранку, але сталося так, що ввечері порізав ногу — і бабуся вперше сварилася на мене. Та не через розбиту вазу, а через те, що я нічого не сказав і тривожився наодинці.

Коли тато закінчив говорити, Маїна підняла на нього очі й зізналася:

— Мені тривожно…

— Через оцінки? — запитав тато.

— Так…

— Чому, Маїничко? Ти ж завжди робиш домашнє завдання.

— Так, але я… я боюся, — тихо сказала вона. — Боюся, що якщо отримаю не найкращу оцінку, ви засмутитеся. Мене хвилює, що я вас підведу.

Тато сів ближче й обійняв доньку. Це були саме ті обійми, коли хочуть бути поруч, а не виправляти.

— Маїно, — сказав він, — оцінки показують, що ти вчишся, але вони не показують, яка ти.

У кімнату повільно зазирнула мама.

— А ще вони не важливіші за твій спокій, — сказала вона. — Нам важливо, щоб ти не залишалася з тривогою сама.

— Мамо!.. — мама зайшла до кімнати, і вже за мить вони обіймалися втрьох. Маїна вперше за довгий час відчула, як її дихання стає рівнішим.

— Виходить… — несміливо мовила вона, — тривожність меншає, коли хтось поруч?

— Саме так, — усміхнулася мама. — Це і є таємниця спокійного дня.

Тієї ночі Маїна заснула швидше, ніж зазвичай. А ранок здався їй справді прекрасним — і долоньки більше не потіли.