Мануїл ділиться секретом спільної радості

Наступного ранку Олеся готувалася до шкільного виступу. Вона хвилювалася й раз у раз перечитувала вірш.

— У мене нічого не вийде… — зітхнула вона.

Мануїл уже хотів сказати: «А от у мене б вийшло», — але раптом згадав яблуню.

Він підійшов ближче й тихо сказав:

— А давай я буду твоїм… слухачем?

Олеся здивовано подивилася на брата й почала читати. Вона плуталася, зупинялася, але Мануїл не сміявся. Він слухав.

— Ти молодець, — сказав він, коли вона закінчила. — Особливо там, де про море.

Олеся усміхнулася, і в ту мить Мануїл зрозумів, що справді радий: його сестра більше не боїться розповідати вірш.

«Бабуся говорила правду… Потрібно поділитися секретом спільної радості з Трофимчиком!» — подумав хлопчик і вибіг на ґанок.

— Мануїлчику, ти куди? — біля дверей з’явилася мама.

— Я… до Трофима. Мені потрібно йому дещо сказати.

— Не затримуйся — сніданок смачніший, коли теплий.

— Поклич краще Трофима на сніданок — йому подобаються мамині оладки! — гукнув із кухні тато.

— Обережно перелазь через паркан! — додала Олеся, виходячи на ґанок. — Я пішла, зустрінемося після школи.

Вона поправила неслухняний чубчик брата й, усміхаючись, пішла з подвір’я. Мануїл довго дивився їй услід, повільно відчуваючи, як на серці стає тепліше. А потім, із веселою усмішкою на обличчі, переліз через паркан, голосно гукаючи:

— Трофимчику! Трофимчику, виходь, я хочу поділитися з тобою секретом!

— Яким?.. — сонним голосом запитав друг, відчиняючи двері.

— Що любов — як яблуня: якщо ділитися, яблук стає більше!

— Що?..

— Потім розповім, а зараз ходімо снідати, бо оладки остигають! — засміявся Мануїл, потягнувши друга до дому.

Того дня сніданок видався справді смачним. Трофим задоволено усміхався, багато розмовляв, розповідаючи про те, як справи у тата на роботі й як мама купила йому нові кубики, з яких він збудував вежу.

— А наш Мануїлчик теж будує вежі з кубиків, — додала мама Мануїла. — Може, покажемо її Трофимчику?

— Я… зруйнував її, — нагадав хлопчик, знову відчувши легку образу за вчорашнє.

— А чи не збудувати нам нову вежу? — запитав тато, встаючи зі столу.

— Оле! — зраділи хлопчики й побігли мити руки.

Того дня і Трофим зрозумів: радість не зменшується, коли нею діляться. Вона росте — так само, як росте любов у родині. Мануїл усміхнувся, дивлячись на друга, і подумав, що бабуся мала рацію: спільна радість справді схожа на яблуню — чим більше нею ділишся, тим більше вона родить. І, можливо, саме в цьому й криється маленьке, але дуже важливе таїнство батьківської любові.