Мануїл і секрет спільної радості

Жив собі хлопчик на ім’я Мануїл. Він був уважним, допитливим і дуже любив, коли його хвалили. А ще він мав старшу сестру — Олесю.

Олеся вже вміла читати без запинок, сама зав’язувала шнурівки й часто ходила з татом на рибалку. Вона була «старшою» — а це, як здавалося Мануїлу, означало «улюбленішою».

Коли Олеся показувала зошит із гарними літерами, тато казав:

— Яка ж ти в мене розумниця!

Коли Олеся допомагала мамі на кухні, мама усміхалася:

— Оце помічниця росте!

А Мануїл стояв поруч і стискав кулачки.

«А я що? — думав він. — Я ж теж стараюся… Чому вони дивляться тільки на неї?»

Одного разу ввечері, коли тато читав Олесі книжку, а мама розчісувала їй волосся, Мануїл сидів на підлозі з кубиками. Він збудував вежу — найвищу у світі, як йому здавалося.

— Дивіться! — гукнув він, пишаючись своєю роботою.

— Зачекай хвилинку, Мануїлчику, — відповіла мама, не відводячи погляду від Олесі.

Хлопчик нічого не сказав. Він просто штовхнув вежу — і вона з гуркотом розсипалася.

— Мануїле! — суворо сказав тато. — Чому ти так вчинив?!

— Бо… — почав хлопчик, але слова застрягли в горлі. — Я втомився.

Він пішов до своєї кімнати й, лігши у порожнє ліжечко, спробував заснути. Та того вечора сон довго не йшов. Мануїл усе думав про те, як побудував вежу, а тато з мамою навіть не глянули на неї, бо були зайняті Олесею.

«Вони більше люблять Олесю», — вирішив він і тихенько заплакав у подушку.

Наступного дня до них у гості приїхала бабуся. Вона завжди помічала те, що інші пропускали.

— Маню, чому ти сьогодні такий тихий? — спитала вона, коли вони разом пили чай.

Хлопчик мовчав, а потім раптом випалив:

— Бо мама з татом люблять більше Олесю!

Бабуся не здивувалася — ніби чекала цих слів. Вона ніжно взяла онука за руку й сказала:

— Ходімо-но зі мною.

Вони вийшли в сад. Там росло велике яблуневе дерево, все в зелених плодах.

— Бачиш цю яблуню? — запитала бабуся. — У неї багато яблук. Скажи, вона любить якесь одне більше за інші?

— Що?.. — здивувався хлопчик. — Дерево… не може любити.

— Справді? — усміхнулася бабуся. — Можливо. Але ти про це ніколи не дізнаєшся, бо дерево тобі про це не скаже… Чи, може, скаже? Маню, як ти думаєш: яблуня любить якесь яблуко більше, ніж інші?

— Не знаю… можливо, — прошепотів Мануїл.

— Добре... — бабуся зірвала з дерева яблуко й, витерши його об фартух, простягнула онукові. — Скуштуй.

Хлопчик взяв яблуко й смачно відкусив.

— Солодке? — запитала бабуся.

— Так.

— А це? — бабуся зірвала інший плід і дала онукові.

Він скуштував і друге яблуко.

— І це солодке! — зрадів хлопчик.

— Бачиш, Маню, коли ми зриваємо одне яблуко, інші не стають менш солодкими. А тепер скажи, онучку: ми зірвали з тобою два яблука — наступного року їх буде менше на дереві?

Хлопчик замислився й похитав головою.

— Правильно, Маню. Наступного року дерево стане більшим. І ти можеш думати, що любов — як дерево: вона росте, коли нею діляться. Але в неї є один секрет…

— Який? — очі Мануїла засяяли надією.

— Секрет спільної радості, — усміхнулася бабуся. — Коли ти радієш не лише за себе, а разом з іншими, любов стає більшою для всіх.

Мануїл трохи замислився, а потім мовив:

— Бабусю, а ти можеш розповісти цей… приклад знову так, щоб це почули і мама, і тато, і Олеся?.. Я з радістю порадію, що батьки люблять мою сестру, але… хотілося б, щоб і вони пораділи за мене.

— Звісно, — усміхнулася бабуся, ніжно обіймаючи онука.

«Розповім не лише про секрет спільної радості, — додала вона подумки, — а й про те, як посадити яблуню так, щоб сонце однаково падало на всі її плоди».