Мстислава і таємниця прощеного дня

Жила собі дівчинка на ім’я Мстислава. Вона була доброю й розумною, як усі діти з її класу. Та, на відміну від інших, була дуже мовчазною й сором’язливою. Вона ніколи нікому не заважала — навіть удома, бо батьки любили робити їй зауваження, навіть тоді, коли краще було б промовчати.

Мама часто казала:

— Знову розлила чай? Я ж сто разів просила бути обережнішою!

А тато хмурився:

— Ну чому ти не можеш зробити все правильно з першого разу?

Іноді він говорив щось на зразок:

— О, знову замурзала одяг у їжі? Та ти справжній майстер! Мамо, можеш не прати одяг Мстислави зовсім — усе одно забруднить!

І хоч батьки її любили, їхні слова ранили сильніше, ніж вони могли уявити. Мстислава дедалі частіше сиділа у своїй кімнаті й плакала. Вона боялася щось зробити чи сказати, аби не помилитися. Іноді вона шепотіла собі:

— Я просто… не така хороша, як треба, — і ставала ще мовчазнішою та сором’язливішою.

Одного разу тато попросив Мстиславу принести газету з поштової скриньки. Дівчинка побігла, думаючи: «Ну, з газетою вже точно нічого не станеться!» Але знову — «невдача»: повертаючись до будинку, вона спіткнулася й ненароком розірвала газету.

— Знову... — розплакалася дівчинка й побігла до саду. Вона сіла під грушею, сховала обличчя в долонях і прошепотіла:

— Я справжній майстер невдач...

— А я думав, що ти майстер сміху! — почувся знайомий голос.

Мстислава підняла голову й, витерши очі, тихо прошепотіла:

— Ти повернувся...

— Так, — відповів дядечко, присідаючи поруч. Він більше року був у відрядженні, а повернувшись до міста, відразу прийшов до любої племінниці. Дядько обійняв дівчинку, простягнувши маленький пакунок: — Це тобі.

— Мені? — Мстислава невпевнено прийняла подарунок. — Дякую.

— Відкрий, сонечко! — усміхнувся дядько.

Мстислава відкрила пакунок і зойкнула від радості:

— Скляна снігова куля! Я завжди про таку мріяла!

Дівчинка притиснула кулю до грудей. Сніжинки всередині зарухалися, а біла кішечка з блакитними очима підморгнула. Та Мстислава цього не помітила — вона знову плакала.

— Чому тобі сумно? — запитав дядько.

— Бо я... — дівчинка знову розридалася.

Дядько пригорнув її до себе й, коли вона трохи стихла, лагідно спитав:

— Що сталося, Мстиславко? Ти ж знаєш, що можеш мені про все розповісти.

— Знаю... Я... — вона зітхнула. — Я вся… із помилок. У мене все виходить не так… Я боюся, що можу навіть розбити кульку…

— Мстиславко, речі іноді б’ються, а іноді й рвуться — таке трапляється.

— Правда?

— Правда, сонечко! — дядько подивився їй у вічі. — Зі мною таке теж буває. Я б’ю склянки, коли наливаю воду, рву штанці, коли присідаю, а іноді навіть так поспішаю на роботу, що вдягаю різні шкарпетки. Уявляєш?

— Прям зовсім різні? — дівчинка засміялася крізь сльози.

— Ну, не зовсім: один чорний, інший синій! — засміявся дядько, піднімаючи штанини. І справді — сьогодні він теж був у різних шкарпетках.

Дядько підхопив Мстиславу на руки й почав ніжно підкидати її вгору. Дівчинка затремтіла — а потім щиро розсміялася, вперше за довгий час.

— Смійся якомога частіше, Мстиславко! У прощенні й посмішці — таємниця прощеного дня, — промовив дядько, усміхаючись.

— Добре, дядечку! — пообіцяла дівчинка, продовжуючи сміятися.

Дядько підкинув її ще кілька разів, і коли вони разом упали на траву, сміх Мстислави рознісся садом ще голосніше.

Та раптом дядько став серйозним і тихо спитав:

— Мстиславко, а чому ти вирішила, що вся з помилок?

Обличчя дівчинки знову похмурніло, та цього разу вона не заплакала. Помовчала трохи, зібралася з духом і сказала:

— Бо тато з мамою постійно це говорять...

Дядько вирішив, що обов’язково поговорить із сестрою, але поки що просто міцніше обійняв племінницю й сказав:

— А ти знаєш, що з помилок народжується мудрість?

— Ні…

— Коли гілка виростає криво, дерево не сердиться. Воно просто тягнеться до сонця — і все одно розквітає. Люди ростуть, як і дерева, тільки замість листя в них — дні. І кожен день можна вирівняти, якщо подарувати йому трохи прощення. Не ображайся на себе, якщо щось не вдалося. Просто пообіцяй собі, що наступного разу спробуєш краще. Навчися прощати себе, Мстиславко, — з малку.

Того вечора, поки дорослі розмовляли, Мстислава сиділа у своїй кімнаті й довго дивилася у зошит, де зробила кілька помилок. Раніше вона сердилося на себе через це, але цього разу просто мовчки переписала сторінку. Коли поставила останню крапку, тихо сказала:

— Я прощаю себе за помилки. Таке інколи трапляється.

А потім у двері постукали, і до кімнати зайшли мама з татом. Вони сіли поруч і сказали в один голос:

— Пробач нам! Ми часто тебе критикували.

Мстислава знову розплакалася — але цього разу це були сльози радості, бо тепер її батьки були поруч, а вона знала: з помилок народжується мудрість.