Мирон ділиться секретом лагідних рук

Минуло декілька днів. У будинку Мирона панувала тиша, і він знову став спокійним, веселим хлопчиком, який усе помічав і був дуже уважним до інших. Якось він помітив на дитячому майданчику, як дві дівчинки штовхнулися, і одна впала на землю, боляче вдарившись коліном. Дівчинка заплакала, і Мирон підбіг, щоб їй допомогти.

— Не чіпай мене! — закричала вона, відштовхнувши його від себе, і побігла геть.

Мирон покрутився на місці й, прийнявши рішення, побіг за нею. Він наздогнав її біля дерева і зупинився на відстані двох кроків, щоб не налякати. Тоді Мирон помітив, як дівчинка взяла камінь і замахнулася ним. Хлопчик закричав, злякавшись, що вона збирається комусь нашкодити. Дівчинка здивовано опустила руку, продовжуючи тримати камінь, і повернулася на крик.

— Ти... чого? — здивовано запитала вона, смикаючи носом.

— Вибач, я не хотів тебе налякати.

— Я й не злякалася, — відповіла вона. — Любиш горіхи?

— Люблю, — здивовано відповів Мирон.

Дівчинка нічого не сказала, нахилилася над деревом і розбила горіх.

«Вона не збиралася нікому шкодити!» — зрадів хлопчик і голосно засміявся.

— Ти якийсь дивний... — мовила дівчинка, почистивши горіх, і протягнула хлопчику половинку. — Це моє вибачення. Я мимоволі тебе відштовхнула, пробач. Ти хотів мені допомогти, а я замість того, щоб подякувати, вчинила агресивно... Розумієш, коли я злюся, лише горіхи допомагають мені заспокоїтися. Зазвичай я ношу один-два у кишені, але сьогодні забула... мені просто пощастило знайти один... Мама казала, що горіхи допомагають знизити роздратування.

— О-о-о! — тільки й вимовив хлопчик.

— Мене звати Христина, а тебе?

— Мирон, — відповів він, доївши горіх.

— Тобі шість, так? Але в школу ти не ходиш.

— Як ти дізналася?

— Бо зараз понеділок, десята година, і ти був на майданчику! — усміхнулася дівчинка, і Мирону здалося, що на дворі знову літо. Він ніколи не бачив, щоб дівчатка так гарно усміхалися.

— Мені буде шість наступної осені, і я піду у школу. Можливо, ми підемо в один клас, — продовжила Христина. — Навіть не знаю, що буду робити, щоб заспокоїтися у школі!.. Гадаєш, вчителька дозволить на уроці розбивати горіх?

— Не думаю, — відповів Мирон, думаючи, що перед ним дуже розумна дівчинка. — Христино, давай я навчу тебе секрету лагідних рук.

— Пропонуєш мені обійняти тебе, коли я сердита чи мені болісно? Мама казала, що обійми зцілюють душу. Я ще маленька, щоб зрозуміти, як це відбувається, але впевнена, що зрозумію, коли підросту... Вибач, так у чому секрет лагідних рук?

Мирон уважно подивився на дівчинку, збираючись щось сказати, але так і не наважився. Він показав, як потрібно стискати й розтискати кулачки, наче випускаючи з них злий вітер.

— І що, працює? — запитала Христина, повторюючи за хлопчиком.

— Так... Коли я так роблю, злість наче тікає, а руки стають добрими.

— Мені потрібно знову розізлитися, щоб зрозуміти, чи працює це...

— Мироне!

— Христино!

— Це нас. Повертаємося швидше на майданчик, бо мама вже хвилюється.

— Моя теж, — прошепотів Мирон, біжучи до ігрового майданчика. — Я повинен був їй сказати, що я тут.

— Як це так? — запитала дівчинка, біжучи поруч. — Ти ж не знав, що я буду тут!

«Здається, я вже знаю, хто буде першою розумницею у класі!» — подумав хлопчик, забігши на майданчик. Він помахав мамі рукою й винувато усміхнувся: «Пробач, це більше не повториться».

— Мами, ми тут! — вигукнула Христина, взявши Мирона за руку й піднявши її угору. — Будемо дружити, Мироне? З тебе вийде чудовий друг!

— З чого ти це взяла? — хлопчик не знав, чи радіти почутому, чи ні. З одного боку добре, що тебе вважають добрим, але з іншого... таке відчуття, що ти зобов’язаний стати чудовим другом, навіть якщо цього не хочеш.

Дівчинка усміхнулася Мирону, а потім тихо сказала: — Бо в тебе дуже добрі очі, і ти навчив мене секрету лагідних рук.

Мирон відчув, як у грудях розливається тепло: він не просто навчився лагідності — тепер міг передавати її іншим. І найважливіше — секрет лагідності рук подарував йому нову подружку, дуже дивну, але розумну дівчинку.