Мія ділиться таємницею тихої розмови

Минуло кілька тижнів. У домі Мії панував спокій і гармонія. Діти більше не сварилися, а батьки навчилися говорити тихо й уважно слухати. Мія зовсім забула, що таке гризти пальці.

Щовечора вони разом стелили на підлозі ковдру, сідали в своє «сімейне гніздечко», розповідали одне одному про свій день, а потім пили тепле какао. У домі лунав сміх, а вікна здавалися теплішими від цього затишку.

Мія була особливо щаслива — її пальчики тепер були ніжні, як у справжньої принцеси. Сонце грало на них золотими відблисками, і це помічали інші.

Якось вона гралася на ігровому майданчику, коли до неї підійшла Марічка — подружка з дитячого садку.

— Мія, у тебе такі гарні пальчики!.. — захоплено прошепотіла вона, ховаючи свої руки за спину.

— Дякую, Марічко! — зраділа Мія. — А в тебе таке гарне волосся! Ти вся гарна! А чому ти ховаєш свої ручки? Ти... гризеш пальчики?

— Так… — тихо сказала Марічка. — Мама свариться, але я не можу зупинитися.

Мія серйозно подивилася на подружку й обійняла її.

— А знаєш, що я дізналася? Якщо гризти пальці, то всі бактерії потрапляють у рот. Тоді може боліти животик або з’явитися ранки в роті.

— Справді? — здивувалася Марічка.

— Так! — кивнула Мія. — Я теж колись гризла пальчики, але тепер у мене є чарівна тиха розмова. Якщо мені сумно чи страшно, я кажу мамі й татові: «Мені потрібна тиха розмова». І ми сідаємо разом і говоримо. А ввечері вся сім’я збирається у гніздечку й ми з братом та сестрою розповідаємо, як минув наш день. І знаєш що? Після цього я перестала гризти пальці.

— Гадаєш, моя мама теж погодиться?

— Звичайно! — усміхнулася Мія. — Мами й тати дуже раді, коли ми розповідаємо їм, що відчуваємо. Спробуй! І тоді твої пальчики теж стануть красивими й здоровими.

Марічка усміхнулася й пообіцяла, що спробує. Мія відчула, що тепер може допомогти не тільки собі, а й іншим.

Того вечора, коли вся сім’я знову зібралася у своєму гніздечку, Мія гордо сказала:

— Я навчила Марічку, що пальчики не можна кусати.

Тато підморгнув: — Ти справжня маленька вчителька!

— Мія, може ти навчиш і мого друга не смикати мене за коси? — запитала Соня.

— Ні, це можеш зробити тільки ти, — упевнено сказала Мія. — Скажи йому, і він обов’язково тебе почує.

— Чому ти так думаєш? — здивувався Кузьма.

— Бо справжній друг завжди тебе почує! — відповіла Мія, міцно обіймаючи свою іграшку.

Мама ніжно обійняла Мію і тихо всміхнулася: «Коли ж моя донечка встигла стати такою дорослою?»

— А ми? — закричали Соня й Кузьма.

Мама обійняла і їх: — Я дуже рада, що ви навчилися розповідати про те, що вас турбує... і що ми з татом навчилися вас слухати.

— І тепер у кожної дівчинки будуть пальчики принцеси! — радісно вигукнула Мія.

— А якщо ні, ми допоможемо, правда? — запитав тато.

— Так! — відповіли діти хором.

І сміх, наче маленькі дзвіночки, знову наповнив їхній дім.