Мія і чарівна тиха розмова

Жила собі дівчинка Мія. Вона була дуже ніжна й допитлива. Але вдома її часто не чули. Батьки були зайняті, старший брат Кузьма грався й галасував, а сестра Соня співала пісні чи голосно дивилася мультики. І коли Мія намагалася щось сказати, її перебивали або сердито кидали:

— Потім, Мія!

Або ж:

— Не заважай!

— Ти ще замала, тож мовчи!

Кузьма іноді любив штовхнути Мію, коли ніхто не бачив, а Соня, хоч і не била сестру, відмовлялася ділитися іграшками й одягом — це дуже засмучувало Мію.

Дівчинка часто сумувала й ховалася в затишному куточку за шторою. «Мене ніхто не любить? — думала вона. — Я почуваюся самотньою...» Щоб хоч якось утішити себе, Мія починала гризти пальчики — спочатку на руках, а потім навіть на ногах.

Одного дня тато побачив, як Мія сидить під столом, тихенька-тихенька, і гризе пальчики так завзято, що вони стали червоні. Тато засмутився. Він сів на підлогу біля доньки й лагідно сказав:

— Міячка, дивись, я тут.

Дівчинка підняла очі. Тато дивився на неї так ніжно, що Мія відчула, як у грудях розтанула крижинка.

— Ти можеш мені розповісти, як ти себе почуваєш? — запитав він тихо. — Мамо, ти можеш підійти до нас?

Мама прийшла й сіла поруч, і вони обидва дивилися на Мію так, ніби вона найважливіша дівчинка у світі. Мія розповіла, що їй буває самотньо, коли всі кричать або сердяться, і від цього їй хочеться ховатися. Мама й тато уважно слухали й кивали.

— І я... інколи залишаюся без цукерок... Брат усе з’їдає... а ще сипле мені сіль у шкарпетки...

Тато вже хотів сердито насварити сина, але мама лагідно доторкнулася до його руки й сказала:

— Ми більше не будемо кричати. Якщо нам треба щось сказати, ми присядемо поруч і поговоримо з тобою тихенько. І, Мія, ми поговоримо з твоїм братом і сестрою, щоб вони тебе не ображали.

— Доню, вибач, що ми були неуважні до тебе... — мовив тато, цілуючи дівчинку у щічку.

Відтоді в домі стало спокійніше. Тато й мама розмовляли з Мією сидячи, дивлячись їй в очі, і старший брат та сестричка теж почали поводитися тихіше. А Мія помітила, що їй більше не хочеться гризти пальчики. Вона ніжно погладила їх і прошепотіла:

— Тепер мої пальчики в безпеці, бо мене чують.

Коли їй було сумно, вона знала, що може підійти й сказати:

— Мені потрібна тиха розмова.

Тоді вся сім’я сідала на підлогу: батьки мовчали, а діти розповідали про те, що їх турбує. Спочатку говорила Мія, потім Соня, і останнім скаржився Кузьма.

— Мамо... а чому і сестра з братом говорять?.. — здивувалася Мія. — Адже те, що сестра загубила браслет, а брат не зміг намалювати робота, не так важливо, як те, що мені сумно.

— Бо ми вирішили зробити справжнє сімейне гніздечко! — відповіла мама. — Тут кожен може розповісти про свій день і про те, що його турбує. Ти знаєш, як Соня любить гарно виглядати, тож ми просто зобов’язані знайти її браслет. А щодо Кузьми... Любий, запишемо його на інші курси малювання? Цей учитель, мабуть, не може розкрити талант нашого синочка.

— Я займуся цим завтра, — відповів тато, піднімаючись на ноги. — Вибачте, мені потрібно відповісти на телефонний дзвінок... Всім стало краще після розмови?

— Так! — закричали діти, обіймаючи татка й маму.

Тато пішов працювати, а мама залишилася сидіти, відчуваючи, що Кузьмі є що сказати.

— Мамо, а чому я замикаю коло?! — образився він.

— Бо тобі, сину, як рицарю, належить захищати маленьких принцес у домі. Ти хочеш, щоб це робила я? Добре, про що ви хочете почути: як мені довелося в дощ їздити на базар, про зламаний каблук чи про те, що я зараз вас полескочу?

Мама заричала, наче тигриця, й кинулася лоскотати дітей. Діти реготали так, що сміх лунав на всю квартиру.

— Мамо, а що ти робиш, коли тобі сумно? — раптом запитала Мія. — Ти ж... не кусаєш пальці?

— Не хвилюйся, рибонько, мама рідко сумує. А коли сумує, тато відразу підіймає мені настрій.

— Як? — підхопили Кузьма з Сонею.

— Це наш із татом секрет, — усміхнулася мама й знову полоскотала дітей.

Щасливий регіт пронісся квартирою. А потім тато повернувся на кухню, і вони всі разом сіли пити какао.

— А після какао буде казка? — запитала Соня.

— Буде, лише коротенька, бо мені потрібно ще працювати, — відповів тато.

— Казка буде після того, як ми знову помиємо ручки, вмиємо обличчя і почистимо зуби, — нагадала мама.

— А потім ти поділишся з нами секретом, мамо? — запитав Кузьма.

— Яким ще секретом? — здивувався тато.

— Це не той, що між тобою і мамою, — пояснила Соня.

— Це... — Мія підсунулася ближче до тата й пошепки мовила:

— Це про те, що мама нас дуже любить! Але нікому не говори про це, татку, бо це наш секрет.