Розділ 5

 Добромир тримав у руці листа, і та тремтіла зовсім не від холоду. Він сидів у своїх покоях, що слугували йому й робочим кабінетом. Полиці були забиті історичними фоліантами та архівами — Добромир зберігав листування з кожним князем чи володарем про всяк випадок. Лише ліжко біля круглого вікна, що виходило у внутрішний двір, свідчило: словітар — така сама людина, як і ті, що сплять уночі.

 Він протер долонею спітніле обличчя — кілька крапель упало на аркуш. Листа надіслав Вірдислав із Річкослава — один із небагатьох князів, які вижили. На Вербичани напали дернійці. Невідомо, яким чином вони дізналися про перемовини, і Добромиру мало вірилося, що це випадковий збіг обставин чи помилка розвідки.

 Словітар із силою гепнув папір на стіл і миттєво підвівся. Крісло відлетіло й упало на підлогу з гучним гуркотом. Не озираючись, він підійшов до вікна, спостерігаючи, як слуги прибирають внутрішній сад замку. Сонце рідко зазирало в цю частину фортеці, та квіти все одно буяли й виглядали навдивовижу прекрасно. Погана звичка кусати нижню губу під час стресу повернулася — востаннє він робив так, коли помер Вестій і довелося обирати нового володаря.

 Добромир попереджав Костія не раз і не два: треба лишитися або перенести перемовини в інше місце. Та ні, Князю забажалося показати Руяду, — якого дернійці згодом обезголовили, як і Ірдиніма, — що спільний ворог не зможе винищити їхній край, поки вони разом. Тепер усе це здавалося марним.

 Добромиру було шкода Костія, безперечно. Себе в ролі володаря Сонцекраю він не бачив, хоча люди й хотіли, аби він посів престол. Саме тому він свого часу й шукав князя, який би гідно справлявся з обов’язками. Костій був добрим правителем і дбав про батьківщину. Але зараз, під час війни, не можна було ризикувати й садовити на трон невідому людину, тож доведеться вирішувати все самотужки.

 Нарешті вулички наповнилися світлом, і атмосфера в місті стала спокійнішою. Добромир спостерігав із коридору за перехожими: вони й не здогадувалися про небезпеку, що читувала за кожним кутом зовсім поруч із ними.

 Думки перебив Олексій. Він підійшов до словітара, тримаючи руку на руків’ї меча. Чорна кольчуга, такі ж рукавиці — попри юний вік, хлопець володів бойовими навичками краще за деяких ветеранів. Добромир не раз бачив, як той тренує молодняк та дорослих рекрутів. Це була одна з причин, чому він зробив Олексія своїм охоронцем. Та головним була його вірність.

 — Ви кликали, пане?

 — Так, — відповів словітар, не відводячи погляду від містян. — Скликай Раду. Щоб зараз же були в залі.

***

 — Ні-ні, Олексію, — Добромир зупинив охоронця владним жестом, — ти теж лишайся. Залиш біля дверей інших, а сам будь із нами.

 Олексій здивовано завагався, а тоді повільно підійшов до столу. Він не наважувався сісти на вільне крісло, відчуваючи себе чужим серед високих чинів, проте Добромир наполеглевим кивком вказав на місце поруч. Юнак підкорився. Залізо обладунків озвучило його рухи важким, глухим брязканням, що відлунювало від високої стелі. Хоч рухатися в них було зручно, та сідати — то ще морока: метал тиснув у стегна, а нагрудних неприємно впирався в підборіддя. Олексій мимохіть подумав: “Цікаво, як воєвода Богдан щоразу проходить через ці тортури?”.

 Добромир мовчав, даючи тиші поважчати. Коли в залі запав повний спокій, а відгомін кроків варти нарешті розчинився в дальніх коридорах, він простягнув листа печатнику, що сидів з правого боку від нього. Той заглибився в читання, і Олексій побачив, як обличчя старого вмить зблідло, наче з нього викачали всю кров. Лист тремтів у пальцях, поки його передавали суднику. Так папір кочував із рук у руки, сіючи німий жах, аж поки не опинився в руках Олексія.

 — Що?.. — видихнув він, не вірячи власним очам. Рядки Вірдислава розпливалися, він перечитував їх знову і знову, сподіваючись знайти бодай натяк на те, що це розіграш або марення. — Як... Як це можливо?

 — Не знаю, — глухо відповів Добромир. — Вціліло лише троє: Бірдоган із Водниці, Вірдислав із Річкослава та Турин із Барвограда. Інші точно загинули — воїни, що повернулися до Вербичан, бачили їх всіх. Руядзашир теж мертвий. Проте тіл Костія та Зоряни серед полеглих не знайшли, як і принца Аріхзаміра, джадугара Атгара та орка Ренжері. Варіантів небагато: або дернійці тягнуть їх до себе як цінні трофеї, або їх тіла неможливо впізнати серед тієї гори трупів, або ж... — він замовк на мить, — вони встигли втекти. Я молюся за друге.

 — Не думаю, що тепер варто розраховувати на чиюсь підтримку, екхе-хе, — прохрипів воєвода Богдан, озвучуючи гірку правду, яку всі й так знали. — Ті, що вижили, тепер до останку триматимуться за власні стіни, поки інші гризтимуться за вільний трон.

 — Якщо тіла чаклуна та принца не знайшли, — додав дановлад Федір, чия гладка постать видавалася зараз неприродно неповороткою, а чорне волосся нагадувало пір’я пошматованого ворона, — можливо, джадугар переніс їх до Ат-Рене? Може, варто ще раз спробувати благати їх про допомогу?

 — Це можна було б спробувати, — Добромир насупив брови, — та спершу треба знати, хто там зараз при владі.

 Олексій нервово дріботів пальцями по дубовій стільниці, намагаючись намацати бодай якийсь вихід, але думки розбивалися об холодну стіну безвиході. Його палила лють: треба було бути твердішим, треба було змусити Князя взяти його з собою! А що, якби він зміг затулити пана Костія собою? Та холодна частка розуму підказувала: він би просто став ще одним безіменним трупом на полях Вербичан.