Розділ 4

 Тонка лляна сукня, на жаль, зовсім не захищала від холоду. Зоряна лежала на животі, напівнепритомна, відчуваючи, що замість ліжка під нею — сніг. Може, це марення? Галюцинація, що з’явилася через високу температуру?

 Вона спробувала стиснути пальці. Відчула, як сніжинки тануть, перетворюючись на воду. Ні, це сон.

Усе тіло було побите, в синцях. Вона ледве поворухнула шиєю. Тремтіння захопило її від маківки до п’ят, навіть без спроб напружити м’язи. Пекла ліва щока — мабуть, обличчю теж дісталося. Зоряна змогла трохи підвестися, щоб озирнутися. Зима? Коли вона встигла початися? Невже вона пролежала так пів року?

Саме тоді вона згадала, що сталося.

 Зоряна не могла повірити, що Атгар стоїть прямо перед нею. Вона й не підозрювала, що він — джадугар шейха. Княгиня завжди розмовляла з ним лише про здоров’я, ніколи не торкаючись особистого життя. З одного боку, вона зраділа: тепер можна буде одразу домовитися про позбавлення магічних здібностей. З іншого — на душі шкребли коти. Чи не тому це, що десь у глибині вона не хотіла нищити те, що вважала прокляттям?

 — Борхал Ноа, — першим привітався Костій, зробивши легкий уклін.

 — Ноа Кахан, — кивнув Руядзашир, тиснучи руку володарю Сонцекраю.

 — Люба, — звернувся князь до дружини, — чи не проведеш пана Ренжері, принца Аріхзаміра та джадугара Атгара до Оксамитової вежі?

 Дідько. Під наглядом цих двох вони не зможуть вільно поговорити. Лишалося сподіватися, що Атгар не бовкне нічого зайвого при свідках.

 — Дозвольте провести вас, панове.

 Усі троє рушили за нею.

 — Гарні у вас краєвиди, — зауважив чаклун.

 — Дякую, пане... Вибачте, забула, як вас величати?

 — Атгар, Княгине, — підіграв той, схиливши голову, — джадугар Атгар.

 — Дякую, джадугаре. Нам приємно, що ви оцінили наші пейзажі. Мені відомо, що Ат-Рене теж славиться своєю красою, хоча я ніколи там не була.

 — Раджу якось завітати, — відповів Атгар. — Там чудові місця, особливо раджу звернутися до лікарів. Вилікують усе, що тільки можливо.

 Зоряна різко повернула голову до співрозмовника й кинула застережливий погляд. Зараз було не до жартів. Це вийшло випадково, але вона боковим зором встигла помітити: Аріх та Ренжері це зафіксували.

 — Обов’язково, — миттєво змінила вираз обличчя Княгиня. На вустах з’явилася посмішка, але в очах усе ще палахкотів сірий вогонь, що попереджав Атгара: “Не треба”.

***

Руядзашир та Костій залишилися наодинці. Князь не переймався, що інші володарі подумають про його запізнення — він діяв заради безпеки Сонцекраю.

 — Tel na`mela? — простягнув руку Князь у бік селища.

 — Бачу, ви знаєте ельфійську? — здивувався шейх. — Це приємно. Але я вільно володію вашою мовою, тож перейдімо на сонцекраївську. Ні, я не проти прогулянки.

 Саме в цей час родини, що залишилися у Вербичанах, вивели дітей на вулицю. Малеча бавилася в піску — це було частиною плану Костія. Він заздалегіть домовився з жителями, щоб ті вийшли саме зараз, віддячивши кожному мішками з зерном та м’ясом.

 — Я хотів поговорити без свідків, — почав Рудий. — Щоб розуміти, як діяти далі.

 — Якби хотіли просто поговорити, ми б залишилися біля вежі, — заувжив шейх.

 — Мені важливо знати зараз: чи готові ви допомогти Сонцекраю? Якщо ні — я зміню плани.

  Відповісти Руядзашир не встиг. До нього підбігла дитина й здивовано запитала:

 — Вибачте, пане, ви справді чистокровний ельф?

 Руяд усміхнувся й присів, щоб бути на одному рівні з дівчинкою.

 — Так і є. Скільки тобі років?

 — Чотири, — відповіла та.

 Руяд дістав з-під халата кілька цукерок на паличках, які робили тільки в ат-Рандоді.

 — Поділися з друзями, — простягнув він солодощі дитині. — Тільки не забирай усе собі, бо я стежу.

 — Дякую! — дівчинка радісно побігла до друзів.

 — Не варто цього робити, — несподівано сказав Руяд, проводжаючи дітей поглядом.

 — Ви про що? — не зрозумів Костій.

 — Ви намагаєтеся мене розчулити. Мовляв, скоро все це згорить через дернійців. Не згорить. Ат-Рене допоможе вам і зброєю, і захистом.

 Костію не стало соромно. Навпаки, він зрадів, що перемовини можна не відкладати.

 — Нарешті ми всі зібралися.

 Князі Сонцекраю посідали вздовж столу ближче до Костія. На іншому кінці — шейх зі своїм почтом. Джадугар Атгар стояв за спиною володаря. Костій відчув, що шейх прагне показати: він на одному рівні з Верховним Кязем.

 — За даними розвідки, Дернін за кілька тижнів буде у Вербичанах, — Костій знову дивився на мапу, ледве стримуючи тремтіння в голосі. Присутність Зоряни, що мовчки підтримувала його, заспокоювала. — Думаю, не варто пояснювати, що чекає на землі, які захопить Улаан Джорхан?