Розділ 3

 Сонце зависло над горизонтом величезним вогняним півколом. Небо й поля, здавалося, палали разом із ним, охоплені помаранчевим полум’ям. Вечір поступово підбирався до Сонцекраю, проте в повітрі все ще трималося денне тепло. Жінка вдихнула свіже лісове повітря й мимоволі торкнулася трикутного шрама навколо ока. То було не просто згадка про поріз чи підряпину — шкіра мала розпечене клеймо.
 Комахи, відчувши, що промені вже не так нещадно печуть, вибиралися зі своїх схованок. Комарі заходилися шукати кров, а бабки вже чатували на них у повітрі. Мурахи розвідували околиці в пошуках матеріалів для мурашника, а сонечка ласували тими, хто в пошуках здобичі заходив надто далеко від домівки.
 Греганна, не зводячи очей із краєвиду, злізла з коня та почала знімати обладунки. Вони не були масивними, як у лицарів Хейворду, що ховалися за залізом з ніг до голови. Її екіпірування було виготовлене на замовлення: легке, воно не сковувало рухів, але надійно захищало від смертельних ударів бестій. Проте, як не крути, розстібання всіх ременів потребувало часу. Поки вона поралася з пряжками, думки мимоволі поверталися до того, на що витратити зароблене та які потреби закрити першими.
 Війна з Безсмерттям відгриміла багато сотень років тому. Тоді Кощій Безсмертний, як прозвали його в Сонцекраї, привів із собою незліченні полчища монстрів. Коли його нарешті здолали й ув’язнили в Хмаролісі, більшість істот зникла там разом із ним. Пропри це, у вільному світі залишилося достатньо потвор, і саме тоді настав час мисливців. Вони відкрили силу ельфійської сталі — металу, магічним чином викуваного з води та лави. З роками мисливці винищили більшість мутантів, і тепер роботу було знайти дедалі важче. 
 До того, як Греганна отримала контракт, що зараз лежав у сумці на Трої — її коні, — їй доводилося перебиватися найманством або охороняти вельмож.
 Звісно, згідно з легендами, у Хмаролісі цих істот лишалося повно, і вони не могли втекти звідти через магічний щит — лиш зрідка якійсь потворі вдавалося проскочити крізь нього. Греганна довго в це не вірила, аж поки князь Вестій не відправив туди шістьох мисливців, аби перевірити, куди зникають люди, які, попри всі попередження, наважувалися зайти в ліс. Не повернувся жоден.
 Грегана сумувала за адреналіном справжнього полювання. Протягом десяти років вона бралася за будь-яку роботу, аби лише мати за що купити їжу й солому, і тільки останні тижні почала знову отримувати замовлення на чудовиськ. Вже третє за пів року — це більше, ніж за кілька попередніх років разом узятих. Завтра вона знову вийде на лови.
 Знявши останню деталь обладунку, вона прив’язала Троя до самотнього дерева на пагорбі, оточеному лісом, і вляглася під ним. Греганна вже почала занурюватися в сон, коли раптом почула зовсім поруч шарудіння в кущах.
 Вона не стала перевіряти одразу. Спершу намацала меч, який завжди клала під руку, і тільки тоді, тихіше за мишу, почала підкрадатися до джерела звуку, готова до бою.
 Вона вже замахнулася для удару — навряд чи той, хто має добрі наміри, став би підкрадатися потайки, — аж раптом із кущів вистрибнула звичайнісінька біла кішка. В ній не було нічого дивного, окрім очей різного кольору: ліве було синім, а інше — помаранчевим. Погляд тварини теж здавався незвичайним — розумнішим за погляди більшості людей, яких зустрічала мисливиця.
 Заспокоївшись, Греганна сховала меч у піхви й хотіла було присісти, щоб погладити пухнастика. Але біла гостя лише гордо підкинула голову, крутнула хвостом і зникла в хащах.
 

***
 Сонце того ранку світило надто яскраво й припікало навіть як для сонцекраївського літа. Його промені пробивалися крізь просвіти між гілками й били прямісінько в обличчя Греганні. Спершу мисливиця лише міцніше замружилася, зовсім не бажаючи прокидатися. Та вибору не було. Прикривши очі долонею від сліпучого світла, вона змусила себе підвестися, швидко зібралася і, осідлавши Троя, рушила далі — до селища, звідки надійшов лист із контрактом.
  Пшенярівка була зовсім невеликим селищем, та це не заважало їй бути відомою й багатою. Завдяки щедрим землям місцеві мешканці безбідно жили з продажу пшениці сусіднім селам. Своєї найбільшої слави Пшенярівка зажила у сто двадцять третьому році після Війни з Безсмертям, у часи Чотирирічної зими, коли через люті морози в усьому краї нічого не родило. Тоді місцеві селяни примудрилися без жодної магії вирощувати зерно навіть під промерзлими снігами, не втрачаючи вражаю.
 Греганні вже доводилося тут працювати. Тоді в селищі налічувалося не більше дванадцяти дворів, а зараз перед її очима постало з три десятки. Минулого разу вона успішно захистила сільського торговця від бандитів, поки той віз збіжжя до сусіднього поселення. Але тепер на неї чекала зовсім інша справа. Робота, заради якої вона роками тренувалася як мисливиця, і для якої, здавалося, була народжена.
 Найбідніші села, які вона відвідувала останнім часом, лякали своїми напівзруйнованими дерев’янами халупами. Це ж місце було особливим: будинки цегляні, і не просто білені, а подекуди розфарбовані в рожеві чи блакитні кольори Двоповерхова будівля для таких країв — це справжній маєток. Навіть дорога була не просто багнюкою, а викладена плиткою. Греганна здогадувалася, що з часом це селище перетвориться на місто. Може, вона й не застане тих часів, але все йшло саме до того.
 Вона зупинилася біля хати старости в самому центрі Пшенярівки. Прив’язала Троя до паркану й поступкала у двері. Відчинив їй огрядний чоловік у червоному жупані. Його три підборіддя проглядали навіть крізь густу сиву бороду. Старосту звали Олешко Попович. Коли Греганна бачила його востаннє, він був лише помічником колишнього старости, Іллі Моривського, з яким вона мала справу багато років тому. 
 Олешко зміряв Греганну поглядом знизу вгору. Видно було, що він її не впізнав. І не дивно: кількість шрамів на її обличчі збільшилася настільки, що воно здавалося застиглою страхітливою маскою. Та й обладунки були нові — коли Попович бачив її востаннє, на мисливиці була лише поношена шкіряна куртка.
 — Ви, я так розумію, мисливиця на бестій? — прохрипів пан Олешко, погойдуючись на місці, наче змія під дудку заклинателя. Та він же був п’яний в Третє небо!
 — Так... Це я, — кивнула Греганна. Вона була щиро здивована побаченим і, не намагаючись бути надто ввічливою, одразу запитала: — Ви зможете розповісти мені все в деталях? З огляду на ваш... стан.
 — Запам’ятай, люба, — Олешко збагнув натяк, — Попович тверезим ніколи не б’ється і з людьми не розмовляє! Бачиш? — він розвів руками, демонструючи свою огряну постать. — Живий-здоровий і при посаді.
 — Так, — знову кивнула Греганна, — бачу.
 Усе ж вона почала хвилюватися. Мисливиця побоювалася, що та бестія, яку староста бачив “на власні очі”, як писав у листі, була лише плодом алкогольного марення — а ще точніше: не якась бестія була в селі, а звичайна “білочка”. Проте вирішила вислухати.
 Він жестом запросив її до хати, і Греганна не на жарт здивувалася: попри пиятику господаря, всередині було напрочуд чисто. Оселя була невелика: кухня, житлова кімната та робочий кабінет, де староста заповнював папери. Кожна річ лежала саме там, де їй належало бути за всіма правилами комфорту. 
Вони присіли за стіл у кабінеті. Марно витрачати час Олешко не став і почав розповідати:
 — Почалося це тижні два тому, — погляд старости вмить змінився. Він наче знову бачив ту страшну картину перед собою, і протверезів: — Дощі тоді лупили нескінченно. Сонця майже не видно; вітер такий, що не те що сцяти проти нього — срати страшно, бо зніс би все, а темрява стояла така, наче настав вічний вечір. Проте наші люди намагалися працювати: одні садили, інші жали. Я якраз писав листа до Річкославу, а тут вбігає Кирило — він у нас нові землі під оранку готує. Очі витріщив, наче зараз луснуть, а сам білий, як пташине лайно. Кричить: на полях чудовисько з’явилося, Івана задрало!
 Я спершу не повірив, хоча й чув, що мутантів у Соценкраї дедалі більшає, особливо бличе до Хмаролісу. Але без зброї не ризикнув. Бачиш отой великий меч за спиною? Справжня сталь, еге ж? Взяв я його і пішов, куди вказав Кирило. Ледве не наклав у штани від переляку, як прийшов. Тільки ступив на поле, де пшениця вище за мене, — і одразу наступив на відірвану руку. Як зрозуміло було, Івана. Ну, думаю, ведмідь... аж поки не побачив очі. Світилися в місячному сяйві поміж колоссям. І зуби — великі, гострі, у найкращих кухарів Ат-Рене таких ножів немає. А голова лиса і блідніша за того Кирила. Не втримався я — втік.
 Відтоді ми кілька днів з хати не виходили, боялися так, що я ледь із покійною бабусею на тому світі не зустрівся. Потім ризикнули визирнути — і воно ніби зникло. Зрозуміли: вдень потвори немає. Як тільки сонце ховається за обрій, цей блідий дідько вилазить на полювання. 
 Греганна слухала, не перебиваючи. Вона вже здогадувалася, що це за істота, але остаточних висновків не робила. Треба було оглянути докази на власні очі.
 — А чи не мав сам Кирило якихось шрамів? — запитала Греганна після тривалої тиші.
 — Та якби мав, то вже був би трупом, який та потвора покинула в полі, — хмикнув Олешко. — Живим би він не втік.
 — Шкода, — зіхткнула мисливиця. Побачивши здивований погляд старости, вона пояснила: — Розумієте, за слідами від пазурів чи зубів я могла б дізнатися про ворога значно більше.
 — То що робитимеш? — Олешко нетерпляче постукав пальцями по столу.
 — Спершу я поставлю останнє запитання, — спокійно, але твердо мовила жінка. — Скажіть мені, а чи ставалися у вас самогубства за кілька днів до появи цього створіння? 
 Ще більше здивований староста нахилився ближче до Греганни й оперся ліктями об стіл.
 — А ти звідки знаєш? — прошепотів він. — Було таке... Старий Остап повісився, коли дізнався, що від рук Орди полягли всі його сини у Фолені.
 Почувши це, мисливиця остаточно впевнилася, який саме мутант тероризує селище. Вона коротко кивнула і промовила:
 — Я знаю, що це за істота.