Ренжері І

Колись Ренжері бував у Сонцекраї й бачив їхні землі: всі будинки, замки та інша архітектура були однаковими й віддавала похмурістю й давниною, наче ця країна застрягла в минулому. У той час Ат-Рене помітно відрізнялося від сусіда — та й від інших країн теж — не тільки будівництвом, а й одягом. Яскраві кольори були звідусіль: помаранчеві, як захід сонця, жовті, як золото, зелені, як листя дерева та блакитні, як денне небо. Блукаючи вулицями не тільки ат-Рандода, а й інших міст, можна уявити, що зараз не в реальному світі, а в казці, де зла не існує й добро захопило світ.

 Будівлі тулилился одна до одної, наче їм холодно, хоча морозів в Ат-Рене ніколи й не бачили. Той, хто заклався б, що знайде між будинками бодай щілину, аби скоротити шлях, неодмінно програв би всі гроші. А сонцекраянин, звиклий до суворої давнини свого краю, вкрай здивувався б тому, як навіть найбідніший атренівець намагається оздобити свій дім так, щоб він виглядав не гіршим за дворянський.

 І, звісно, лише в Ат-Рене усі таверни ховаються в підвалах. Прибраних, невимовно гарних, та все ж підвалах. Начебто це зроблено, аби жителі країни, де постійно спека, змогли відпочити від неї. Та хоч частково це й було правдою, Ренжері розумів: насправді все хитріше. Так задумали, щоб ті, хто замовляє випивку та грає в азартні ігри, не помічали плину часу й витрачали якомога більше грошей.

 Серед таких гуляк був і Ренжері. Високий на зріст, із зеленою шкірою, чотирма пальцями та двома гострими іклами, що випиналися з-під нижньої губи — так виглядає останній орк, що живе на Мегаметрумі.

 Сидів за барною стійкою на високому стільці й тримав у руці келих, виготовлений спеціально для розмірів зеленого велетня. Завдяки біології своєї раси він не міг сп’яніти, тому просто вбивав тут час, аби бодай якось відволіктися.

 — Може, досить, Рене? — запитав шинкар, дружньо поклавши руку на плече орка. — Мені, звісно, вигідно, коли замовлень багато, та все ж — може не варто?

 — Обеслипіде... — Ренжері прибрав руку знайомого. Зробив це не різко чи агресивно, а навпаки — плавно, щоб той не образився. — Я даю тобі гроші? Даю. Коли вони закінчаться, я не замовлятиму, не переживай.

 — Та я не через це... — Почав було Обеслипід, та вмить замовк, поглянувши на нових відвідувачів.

 Тиша запанувала не тільки біля нього. Уся таверна замовкла, лише сміх та гучні голоси цих новоприбулих лунали на всю залу. Орк навіть не повернув голови. Він здогадувався, на кого всі так відреагували, та не хотів вплутатися в бійку. Ренжері планував допити свій кухоль і піти шукати нову роботу. Але відчував, що так просто все не минеться. Навіть Обеслипід відійшов якнайдалі й заходився натирати склянки ганчіркою, вдаючи, ніби нічого не помічає. І правильно зробив.

 Помітив бічним зором чуже обличчя зовсім поруч. Відчував смердючий подих цього чоловіка.

 Не звертай уваги, — думав Ренжері.

 — Ти сів на моє місце, — не сказав, а прохрипів йому на вухо здоровань.

 — Не треба, — глухо попросив орк. Одним ковтком допив усе, що лишалось у келиху і встав, збираючись піти геть. 

 — Вчіться, людоньки! — прокричав на всю таверну верзила. — Бо вимрете так само, як і його побратими! 

 На цей жарт не відреагував ніхто, окрім поплічників самого зухвальця. Такої образи Ренжері пробачити не міг. Він розвернувся і впритул підійшов до Гори — того самого, що сказав це. Вже замахнувся для удару, та шинкар розпачливо закричав:

 — Ні, — підняв руки, привертаючи до себе увагу, — тільки не тут, благаю!

 — На вулицю, — в один голос мовили дівчата-найманки в таких самих обладунках, як і їхній ватажок.

***

 Банда Гори налічувала п'ять людей: дві жінки з бойовими серпами, двоє худорлявих чоловіків і сам ватажок у центрі. Гора був настільки масивним, що якби його шкіру розфарбували зеленим, він міг би зійти за родича Ренжері.

 Довкола почав збиратися натовп. Тим, кому було нудно, не втрачали нагоди подивитися на видовище — не щодня побачиш орка в дії. Навіть солдати спостерігали збоку. Ренжері розумів: якщо він переможе, його, наймовірніше, заарештують, тоді як Гору за подібне ніхто й пальцем не зачепить через його бандитський авторитет.

 Вороги оточили його півколом. Орк дістав з-за спини величезний молот — артефакт із покинутих печер, де колись переховувалися ельфи від того, кого називали Talan Navarzurin, Батько Безсмертя. Супротивники теж оголили зброю: дівчата — вигнуті серпи, що нагадували дернійські, чоловіки — важкі мечі, а Гора разкрутив ланцюги з важкими каменями на кінцях.

 Ренжері вдарив першим. Він крутнувся навколо своєї осі, розганяючи молот, і стрімко обрушив його на найманок. Одна встигла відскочити, та інша недооцінила швидкість велетня. Обух врізався в її голову на повному ходу. Череп луснув, як стиглий гарбуз: кров разом із мізками та уламками кісток розлетілася врізнобіч. Молот навіть не відчув перешкоди, летячи за інерцією далі.

 Поки двоє мечників заходили з тилу, а Гора вичікував слушної миті, орк спробував дістати другу жінку. Та виявилась напрочуд спритною — вона ніби наперед знала кожен замах. Вчасно пригнувшись, вона проскочила під зброєю, застрибнула Ренжері на спину і вчепилася серпом у його горлянку. Гостре лезо небезпечно обійняло шию. Ренжері випустив молот однією рукою, схопив найманку за волосся і ривком перекинув перед собою. На шкірі лишився кривавий слід, але зважати на біль не було часу.