Зоряна І

 Відпускати Костія вона не хотіла. Стояли б так вічність, милуючись краєвидом столиці й нехай би весь світ палав. Головне — тільки вони двоє й більше ніхто.

 Але насправді Княгиня вважала інакше. Дернійці справді вб'ють і зґвалтують усіх, до кого дотягнуться, і їй не було байдуже до життя своїх людей. Тих, хто покладався на неї.

 Нарешті його довелося відпустити. Цілувати не захотіла, сама не знала чому. Може, не усвідомлюючи того, все-таки образилася — вона відвернулась одразу ж, щойно  він нахилився. Костій зрозумів натяк, кивнув коханій і вийшов. Зоряна постояла ще мить і згодом теж покинула залу засідань. У коридорі опинилася наче в іншому світі — тут було тепло й яскраво. Так, холод їй був не страшний, однак без морозу все ж таки краще.

***

 Повернувшись до їхніх із Князем покоїв, Зоряна, поки чоловік був зайнятий роздаванням наказів, замкнула двері й підійшла до порожньої стіни. Її не прикрашали ні картини, ні жодні інші оздоби. Висіло там лише одне: біле скляне блюдце з намальованим на краєчку яблуком. Зовні воно нічим не відрізнялося від будь-якого іншого посуду. Проте жінка зупинилася саме навпроти нього.

 Вона пильно вдивилася в блюдце, не відводячи погляду, наче спостерігала за відображенням у дзеркалі, яке в будь-який момент могло втекти. Лише кілька вдихів — і Зоряна почала робити те, заради чого сюди прийшла.

Не кліпнувши жодного разу, Зоряна зробила химерний жест рукою. Вона монотонно повторювала слова, що належали мові давно мертвого народу, і знову й знову відтворювала той самий рух долонею..

 Блюдце всього на мить спалахнуло золотом. Це світло засліпило Зоряну, тож вона відсахнулася і рефлекторно затулила очі рукою, мов від палючого сонця. Коли ж спалах зник, намальоване яблуко почало рухатися по колу, як справжнє, а посеред тарілки щось з'явилося. Не просто відображення. У посуді виникло зовсім інше приміщення, що стилем не нагадувало побут Сонцекраю: жовті стіни просто-таки кричали про унікальне мурування з глини різних барв. Напівкругле вікно за формою наче скибочки лимона, і крізь скло пробивалися промені надто теплої країни — Ат-Рене. Зображення було дещо опуклим, наче на нього дивилися крізь монокль. Усе через магічний пристрій, яким різні народи користувалися для зв’язку: Сонцекрай мав чарівні блюдця, Хейворд — дзеркала, а Ат-Рене — кришталеві кулі. Саме одна з таких куль і робила картинку трохи викривленою. З людей Зоряна не бачила нікого. Вже почала переживати, що нема вдома того, кого вона чекала, що він зайнятий або що, а ця людина потрібна їй саме в цю мить. Однак з полегшенням видихнула, коли у проході навпроти пройшов силует.

 — Атгаре! — радісно покликала вона, злякавшись, що той не почує, хоча й марними були її переживання. Лисий чоловік з довгою чорною бородою підійшов ближче. Як і в усіх жителів Ат-Рене, шкіра його була засмагла, а лисина блищала від поту.

 — Княжно Зоряно, — привітно кивнув головою Атгар, — Борхал Ноа, — одразу додав він, чекаючи відповіді.

 — Ноа Кахан, — не вагаючись, сказала Княгиня. Слова ці для атренівців були священними. Ними віталися жителі цієї країни, прощалися. Жодні розмови не могли початися без цих слів і навіть коли помирали, вони намагались сказати "Ноа Кахан". Самі жителі Ат-Рене — і ті не знали причини цієї традиції. Велика ймовірність, що це пішло від ельфів, нащадками яких вони і є. — Ви дізналися, як позбутися моїх проблем?

 — На жаль, це не так легко, як здавалося, — похитав головою Атгар, — тому ще ні.

 — Атгаре, — Зоряна почала нервувати, й пальці стиснулися в кулак так, що ті аж побіліли, а довгі нігті, які насправді завжди дратували Княгиню, наче крихітні леза вп'ялися у долоню, — ви — найкращий джадугар вашої країни. Ви цілитель, історик, радник і маг. Ви казали надіслати вам кров з усіх частин мого тіла. Я стільки крові не втрачала у жіночі дні. Ще й чимало заплатила вам — і ви кажете, що не змогли?

 — Княгине, і ви мене зрозумійте, — сказав джадугар, — це вперше в історії ми таке зустрічаємо. Зазвичай магічні здібності людина має з народження, а щоб саме штучно, через експерименти... Такого я не зустрічав ніколи ще. Нам треба знати багато чого, щоб хоча б побудувати теорії, що саме зробити задля видалення штучної магії з вашого тіла. Найкращий варіант - зустрітися з вами особисто.

 — Не думаю, що це можливо, — опустила голову Зоряна, — в нашій країні скоро буде війна. Я потрібна своєму народу та чоловіку, тому вирушити кудись далеко від свого міста я не зможу, особливо за кордон.

 — Щодо цього не переживайте, — підняв у заспокійливому жесті долоню атренівець, — з вашим дозволом я збираю всі потрібні речі й вирушаю до вас.

 — Мені треба подумати, — відповіла Зоряна. — У цей нелегкий період важко дати відповідь одразу.

 — Я розумію, — кивнув Атгар, — коли приблизно можна очікувати її?

 — Через тиждень я знову зв'яжуся з вами щодо відповіді.

 — Чудово, тоді до зустрічі, — ще раз кивнув Атгар й хотів вже вимикати свій пристрій, проте передумав. — А можна спитати вас останнє?

 — Так, — погодилась неохоче Княгиня, здогадуючись, що зараз запитає співрозмовник.

 — А чому Ви так хочете позбутись магічних здібностей?

 — Тому, що, скоріш за все, це і є причина мого безпліддя, — сказала жінка, махнула рукою, і зображення зникло, а блюдце знову стало, як звичайне.