Розділ 1

 У залі засідань панував такий холод, аж пара йшла з рота, хоча надворі стояло небувало спекотне літо. Величний Князь разом з Радою під час перемовин постійно куталися в теплі плащі. Жоден із простолюдинів, які ніколи не бували в замку, не збагнув би: нащо в таку пору так вдягатись?
 Круглий стіл з березового дерева займав більшу частину приміщення, хоча в раді було всього шість людей: словітар — давав поради щодо остаточних рішень, дановлад — наглядач за податками, воєвода, судник, печатник та сам Князь. 
 — Що ж, ось такі результати, — зіперся руками на стіл Князь Костій, спостерігаючи за різними місцями на мапі, — володар Фолену сам здався Улаану-Джорхану, щойно орда прибула до його земель, — одразу після цих слів замалював названу країну чорним кольором, — загарбник обіцяв нічого не робити з ним та його царством, однак як тільки наблизились до нього, встромив у лоба сокиру, усі міста спалив, чоловіків вирізав одразу, жінок спочатку зґвалтував, а дітей у рабство. Король Моринору, врахувавши помилку минулого, не здався так легко. Він зібрав найбільшу хоругву, Кудлату, втричі більшу за дернійську орду — навіть тут такий самий фінал, — і, нарешті, замалював другу країну. — Що робитимемо? Богдане, слухаємо тебе.
 Богдан був лисим старим воєводою, від якого повсякчас тхнуло часником. Костій давно б вигнав того з Ради й залюбки поставив би нову людину на цю посаду, та як це зробити, коли старий був справді незамінним у воєнних справах? Воєвода повільно підвівся, поправляючи свій сірий залізний нагрудник і ткнув пальцем на Дернін.
— Ми нещодавно дізналися, що його орда використовує тактику відступу, екхе-хе, — сказав він повільно, час від часу кашляючи через мокротиння в горлі. Голос воєводи постійно хрипів, і все одно сморід заважав Князю сильніше. Костій тримався з останніх сил, аби не затулити носа рукою. — Вони вдають під час бою, ніби тікають, заманюють ворожу армію, а потім оточують її. Можемо використати його ж задум проти нього самого, проте не кожен зголоситься піти на смерть, аби дати нагоду своїм втекти... екхе-хе.
 — Так, не кожен, — задумливо почухав Костій бородате підборіддя, — однак це війна, і ми не маємо вибору. Спробуємо твою тактику. Тільки мені доведеться теж іти в бій. 
 — Мій княже, — словітар Добромир, почувши це, миттєво нахилився над столом. Повна протилежність Богданові, він був п’ятдесятирічним худорлявим чоловіком із довгим рудим волоссям, зав’язаним у хвіст на потилиці. Замість броні носив довгі шати без жодного натяку на теплий одяг, і пахло від нього незмінно — малиновими парфумами. Ніколи — ні до зустрічі з Добромиром, ні після того, подорожуючи світом, Костій не зустрічав людини з таким запахом. — Це вельми нерозумно, — вів далі словітар. — Ви — наш володар, і поки що не маєте спадкоємця, який би після вашої смерті — чого б нам не хотілося — посів престол. У вас немає ні братів, ні сестер, окрім...
— Так, окрім Мамая, — закінчив за Добромира сам Костій. — Тож що ви пропонуєте, раднику? Якщо я посилаю людей на смерть, то мушу й сам битися пліч-о-пліч із ними. Вони обрали мене своїм князем після смерті Вестія. 
 — Вас обрали, тому що Князь Вестій теж не мав дітей, і ми не хочемо, щоб люди знов сварилися між собою через вибори, — додав судник Боромир, огрядний чоловік із білим, як сніг, волоссям. Він змастив його олією, щоб воно, не ворухнувшись, спадало на саму спину. — На жаль, над нашими князями ніби тяжіє прокляття: понад три покоління ніхто не...
 Шум відкритих дверей з відлунням пройшовся по приміщенню. У залу увійшла жінка в червоній тонкій сукні. Хоч і була молодшою від Костія, мала довге сиве волосся — це в неї ще з шістнадцяти, як вона сама розповідала, років. Подекуди кажуть — не тільки селяни, а й князі, що це перука, і насправді вона або має інший колір волосся, або взагалі лиса. Це все чутки. Вона — єдина, в кого Костій та інші люди бачили її сріблясті, наче сталь, очі. 
 — Ми завершили, — випрямляючись, остаточно сказав Князь. Вся Рада поклонилася і по одному вийшли із зали, і як тільки судник останнім це зробив, зачинивши двері, у кімнаті лишилось лише двоє людей. 
 — Ти що, сказився? — Не втрималася жінка.
 — Зоряно, — Костій підійшов до неї, обійняв і поцілував. — Досить підслуховувати. Ти — Верховна Княгиня і маєш таке ж право бути присутньою на Раді, як і будь-хто інший.
 — Зі мною ти ніколи не буваєш щирим, — Зоряна відштовхнула Князя. — Ти обіцяв мені, ти присягав, що більше ніколи не підеш у бій. А тепер що?
 — Тепер зовсім інші часи, — Костій подивився у вікно. — Моринор був меншим за нас, проте мав потужніше військо. Ти чула, що сталося з тією країною. Я не бажаю спостерігати з Третього неба, як сотні дернійців ганьбитимуть тебе.
 — Я зумію себе захистити, — Зоряна теж перевела погляд на вікно. — Ми одружені вже чотири роки, та ти досі багато чого про мене не знаєш.
 — Розмова закінчена, Моя Зоре, — зелені очі Костія зустрілися зі срібним поглядом Княгині. — За кілька тижнів я скликаю дружину. Разом із іншими князями ми вирішимо, як тримати оборону, і домовимося з Ат-Рене про спільний захист.
 Після цих слів він знову обійняв кохану. Цього разу вона відповіла тим самим, ледве стримуючи сльози.
 — Ти досі думаєш, що я не завагітніла через тебе? — запитала вона після довгої тиші.
 — Я не думаю, — сумно промовив він, цілуючи її в чоло. — Я знаю.
Погляд Зоряни видав сумнів, але Костій цього вже не побачив.

 Відпускати Костія вона не хотіла. Стояли б так вічність, милуючись краєвидом столиці й нехай би весь світ палав. Головне — тільки вони двоє й більше ніхто.
 Але насправді Княгиня вважала інакше. Дернійці справді вб'ють і зґвалтують усіх, до кого дотягнуться, і їй не було байдуже до життя своїх людей. Тих, хто покладався на неї.
 Нарешті його довелося відпустити. Цілувати не захотіла, сама не знала чому. Може, не усвідомлюючи того, все-таки образилася — вона відвернулась одразу ж, щойно  він нахилився. Костій зрозумів натяк, кивнув коханій і вийшов. Зоряна постояла ще мить і згодом теж покинула залу засідань. У коридорі опинилася наче в іншому світі — тут було тепло й яскраво. Так, холод їй був не страшний, однак без морозу все ж таки краще.
 Повернувшись до їхніх із Князем покоїв, Зоряна, поки чоловік був зайнятий роздаванням наказів, замкнула двері й підійшла до порожньої стіни. Її не прикрашали ні картини, ні жодні інші оздоби. Висіло там лише одне: біле скляне блюдце з намальованим на краєчку яблуком. Зовні воно нічим не відрізнялося від будь-якого іншого посуду. Проте жінка зупинилася саме навпроти нього.
 Вона пильно вдивилася в блюдце, не відводячи погляду, наче спостерігала за відображенням у дзеркалі, яке в будь-який момент могло втекти. Лише кілька вдихів — і Зоряна почала робити те, заради чого сюди прийшла.
 Не кліпнувши жодного разу, зробила химерний жест рукою. Вона монотонно повторювала слова, що належали мові давно мертвого народу, і знову й знову відтворювала той самий рух долонею.
 Блюдце всього на мить спалахнуло золотом. Це світло засліпило Зоряну, тож вона відсахнулася і рефлекторно затулила очі рукою, мов від палючого сонця. Коли ж спалах зник, намальоване яблуко почало рухатися по колу, як справжнє, а посеред тарілки щось з'явилося. Не просто відображення. У посуді виникло зовсім інше приміщення, що стилем не нагадувало побут Сонцекраю: жовті стіни просто-таки кричали про унікальне мурування з глини різних барв. Напівкругле вікно за формою наче скибочки лимона, і крізь скло пробивалися промені надто теплої країни — Ат-Рене. Зображення було дещо опуклим, наче на нього дивилися крізь монокль. Усе через магічний пристрій, яким різні народи користувалися для зв’язку: Хейворд мав чарівні дзеркала, а Ат-Рене — кришталеві кулі, і таке блюдце, як зараз в Зоряні — єдине в своєму роді. З людей Зоряна не бачила нікого. Вже почала переживати, що нема вдома того, кого вона чекала, що він зайнятий або що, а ця людина потрібна їй саме в цю мить. Однак з полегшенням видихнула, коли у проході навпроти пройшов силует.
 — Атгаре! — радісно покликала вона, злякавшись, що той не почує, хоча й марними були її переживання. Лисий чоловік з довгою чорною бородою підійшов ближче. Як і в усіх жителів Ат-Рене, шкіра його була засмагла, а лисина блищала від поту.
 — Княжно Зоряно, — привітно кивнув головою Атгар, — Борхал Ноа, — одразу додав він, чекаючи відповіді.
 — Ноа Кахан, — не вагаючись, сказала Княгиня. Слова ці для атренівців були священними. Ними віталися жителі цієї країни, прощалися. Жодні розмови не могли початися без цих слів і навіть коли помирали, вони намагались сказати "Ноа Кахан". Самі жителі Ат-Рене — і ті не знали причини цієї традиції. Велика ймовірність, що це пішло від ельфів, нащадками яких вони і є. — Ви дізналися, як позбутися моїх проблем?
 — На жаль, це не так легко, як здавалося, — похитав головою Атгар, — тому ще ні.
 — Атгаре, — Зоряна почала нервувати, й пальці стиснулися в кулак так, що ті аж побіліли, а довгі нігті, які насправді завжди дратували Княгиню, наче крихітні леза вп'ялися у долоню, — ви — найкращий джадугар вашої країни. Ви цілитель, історик, радник і маг. Ви казали надіслати вам кров з усіх частин мого тіла, і я це робила. Я стільки крові не втрачала навіть у жіночі дні. Ще й чимало заплатила вам — і ви кажете, що не змогли?
 — Княгине, і ви мене зрозумійте, — сказав джадугар, — це вперше в історії ми таке зустрічаємо. Зазвичай магічні здібності людина має з народження, а щоб саме штучно, через експерименти... Такого я не зустрічав ніколи ще. Нам треба знати багато чого, щоб хоча б побудувати теорії, що саме зробити задля видалення штучної магії з вашого тіла. Найкращий варіант - зустрітися з вами особисто.
 — Не думаю, що це можливо, — опустила голову Зоряна, — в нашій країні скоро буде війна. Я потрібна своєму народу та чоловіку, тому вирушити кудись далеко від свого міста я не зможу, особливо за кордон.
 — Щодо цього не переживайте, — підняв у заспокійливому жесті долоню атренівець, — з вашим дозволом я збираю всі потрібні речі й вирушаю до вас.
 — Мені треба подумати, — відповіла Зоряна. — У цей нелегкий період важко дати відповідь одразу.
 — Я розумію, — кивнув Атгар, — коли приблизно можна очікувати її?
 — Через тиждень я знову зв'яжуся з вами щодо відповіді.
 — Чудово, тоді до зустрічі, — ще раз кивнув Атгар й хотів вже вимикати свій пристрій, проте передумав. — А можна спитати вас останнє?
 — Так, — погодилась неохоче Княгиня, здогадуючись, що зараз запитає співрозмовник.
 — А чому Ви так хочете позбутись магічних здібностей?
 — Тому, що, скоріш за все, це і є причина мого безпліддя, — сказала жінка, махнула рукою, і зображення зникло, а блюдце знову стало, як звичайне.
 
  У радній залі цього разу Костій був сам-один. Він то вдивлявся у вікно, то знову підходив до мапи, що лежала на столі. Тривога Князя була помітна неозброєним оком: він гостро переживав через прийдешні переговори, заради яких невдовзі мав вирушити в дорогу. Костій уже розіслав поштових воронів до всіх правителів Сонцекраю та шейха Ат-Рене із закликом зібратися в обумовленому місці, аби узгодити подальші кроки.
 Зоряна вагалася, чи варто зараз турбувати чоловіка. Його реакція була непередбачуваною. Іноді він міг зірватися на дружину — не бити й не кричати, Князь ніколи собі такого не дозволяв. Він просто відповідав різко, а згодом, охолонувши, довго й палко просив вибачення. Іноді ж навпаки: він виливав Зоряні всю душу, відчуваючи гостру потребу поділитися з кимось своїм тягарем.
  — Любий, — вона все ж наважилася підійти до коханого.
 — Доброго ранку, — відповів Костій, не підводячи очей. Він і далі пильно вдивлявся в обриси Сонцекраю на мапі. 
 — Відірви погляд від неї, — вона поклала руку йому на спину, — і подивися на мене. Ми обоє знаємо, що насправді ти її не роздивлюєшся.
 Він так і зробив. Погляд Костія зустрівся з її очима, і Зоряна побачила в них зелене полум’я, в якому танцював цілий вир суперечливих емоцій.
 — Скажи мені, що в тебе на думці, Костіє, — вона торкнулася долонею його щоки, колючої від кількаденної щетини.
 Спершу він мовчав. Не відсторонився, але знову опустив погляд на стіл. Саме тоді вона зрозуміла: він відповість не зі злістю, а з вдячністю за те, що його готові вислухати. 
 — Коли у війні перемагають загарбники — повинні звинувачувати полководців. Коли перемагають ті, хто захищався — героями повинні ставати солдати. Так має бути, цього прагнув мій батько. Скільки б війн не минало — чи то битва з Безсмертям сотні років тому, чи перша громадянська війна Вестія, коли той скинув Твердорога — усі дякували лише вождям. А хто подякує мертвим? Якщо багато людей загине в поході на Вербичани, де ми приймемо бій із дернійцями, а я виживу — чи буду я вартий цієї подяки? Чи буду вартий звання героя? І чи матиме значення перемога для сімей тих, хто не повернеться? Я відправляю людей на неминучу смерть, яка для них жахлива, тоді як дернійці через свою трекляту віру в Темну сокиру лише раді загинути. 
 Зоряна не здивувалась. Вона очікувала саме таких слів, бо надто добре його знала.
 — Послухай мене, — Княгиня поклала обидві руки на плечі Князя, змусивши його знову подивитись на неї. — Ці солдати вирішили самі йти за тобою. Вони прекрасно розуміють: якщо ці печерні люди, дернійці, дійдуть до наших міст — вони зґвалтують усіх. Уб’ють кожного сина, матір, старого батька, доньок та дружин. Спалять домівки та поля. І вони не зупиняться, бо їм байдуже, що буде далі. Невідомо, чи стримає їх навіть Межове море. І ти йдеш у бій разом із ними. Ти стоятимеш попереду цього війська, і вони вірять у тебе. Хоч як би я боялася цього — ти чиниш правильно. Ти — Верховний Князь, найвеличніша людина в країні. Ти міг би сховатися за спинами підданих, залишитися тут, у Пшеничному. Міг би втекти до Ат-Рене чи навіть до Хейворду, але ти лишився з ними. Хіба ти винен у тому, що чоловіки йдуть захищати свої родини?
 Костій усміхнувся. Він не міг інакше — просто обхопив обличчя Зоряни долонями й поцілував її довгим, глибоким поцілунком. Це не був просто вияв ніжності — цей жест важив значно більше. Вона зрозуміла натяк і знала, що вони побачаться не скоро. Лиш не могла збагнути: він просто жадав її чи це була остання спроба залишити в ній дитя перед походом? 
 Втім, це було вже байдуже. 
 Вона зачинила двері зали на засув і повернулася до Костія, який уже скинув верхній одяг.