Костій І

Частина 1: "Sa'sirun" (ельф. "Передтемрява")

 "Tûr khar viren silra valesh elvari nerin safar zerîn yul ve'varin" — джадугар Зайна ат-Насір.

Переклад:

 "Той, хто намагається уникнути складної долі, скоріш за все, якраз її й матиме".

 "Selven hel khar na`lûrimînal nul tar farenîm ver'sarinim, mir kethal elvari" — цитата з "Lirath  sae`gelyar Thelver Sindir" (ельф. "Казка про подорожі Синього Синдіра").

Переклад:

 "Навіть ті, хто не бачились жодного разу, зустрінуться, як друзі, якщо так сказала доля".

Костій І

 У залі засідань панував такий холод, аж пара йшла з рота, хоча надворі стояло небувало спекотне літо. Величний Князь разом з Радою під час перемовин постійно куталися в теплі плащі. Жоден із простолюдинів, які ніколи не бували в замку, не збагнув би: нащо в таку пору так вдягатись?

 Круглий стіл з березового дерева займав більшу частину приміщення, хоча в раді було всього шість людей: словітар — давав поради щодо остаточних рішень, дановлад — наглядач за податками, воєвода, судник, печатник та сам Князь.

 — Що ж, ось такі результати, — зіперся руками на стіл Князь Костій, спостерігаючи за різними місцями на мапі, — володар Фолену сам здався Улаану-Джорхану, щойно орда прибула до його земель, — одразу після цих слів замалював названу країну чорним кольором, — загарбник обіцяв нічого не робити з ним та його царством, однак як тільки наблизились до нього, встромив у лоба сокиру, усі міста спалив, чоловіків вирізав одразу, жінок спочатку зґвалтував, а дітей у рабство. Король Моринору, врахувавши помилку минулого, не здався так легко. Він зібрав найбільшу хоругву, Кудлату, втричі більшу за дернінську орду — навіть тут такий самий фінал, — і, нарешті, замалював другу країну. — Що робитимемо? Богдане, слухаємо тебе.

 Богдан був лисим старим воєводою, від якого повсякчас тхнуло часником. Костій давно б вигнав того з Ради й залюбки поставив би нову людину на цю посаду, та як це зробити, коли старий був справді незамінним у воєнних справах? Воєвода повільно підвівся, поправляючи свій сірий залізний нагрудник і ткнув пальцем на Дернін.

— Ми нещодавно дізналися, що його орда використовує тактику відступу, екхе-хе, — сказав він повільно, час від часу кашляючи через мокротиння в горлі. Голос воєводи постійно хрипів, і все одно сморід заважав Князю сильніше. Костій тримався з останніх сил, аби не затулити носа рукою.

— Вони вдають під час бою, ніби тікають, заманюють ворожу армію, а потім оточують її. Можемо використати його ж задум проти нього самого, проте не кожен зголоситься піти на смерть, аби дати нагоду своїм втекти... екхе-хе.

 — Так, не кожен, — задумливо почухав Костій бородате підборіддя, — однак це війна, і ми не маємо вибору. Спробуємо твою тактику. Тільки мені доведеться теж іти в бій.

 — Мій княже, — словітар Добромир, почувши це, миттєво нахилився над столом. Повна протилежність Богданові, він був п’ятдесятирічним худорлявим чоловіком із довгим рудим волоссям, зав’язаним у хвіст на потилиці. Замість броні носив довгі шати без жодного натяку на теплий одяг, і пахло від нього незмінно — малиновими парфумами. Ніколи — ні до зустрічі з Добромиром, ні після того, подорожуючи світом, Костій не зустрічав людини з таким запахом.

— Це вельми нерозумно, — вів далі словітар. — Ви — наш володар, і поки що не маєте спадкоємця, який би після вашої смерті — чого б нам не хотілося — посів престол. У вас немає ні братів, ні сестер, окрім...

— Так, окрім Мамая, — закінчив за Добромира сам Костій. — Тож що ви пропонуєте, раднику? Якщо я посилаю людей на смерть, то мушу й сам битися пліч-о-пліч із ними. Вони обрали мене своїм князем після смерті Вестія. 

— Вас обрали, тому що Князь Вестій теж не мав дітей, і ми не хочемо, щоб люди знов сварилися між собою через вибори, — додав судник Боромир, огрядний чоловік із білим, як сніг, волоссям. Він змастив його олією, щоб воно, не ворухнувшись, спадало на саму спину. — На жаль, над нашими князями ніби тяжіє прокляття: понад три покоління ніхто не...

 Шум відкритих дверей з відлунням пройшовся по приміщенню. У залу увійшла жінка в червоній тонкій сукні. Хоч і була молодшою від Костія, мала довге сиве волосся — це в неї ще з шістнадцяти, як вона сама розповідала, років. Подекуди кажуть — не тільки селяни, а й князі, що це перука, і насправді вона або має інший колір волосся, або взагалі лиса. Це все чутки. Вона — єдина, в кого Костій та інші люди бачили її сріблясті, наче сталь, очі.

 — Ми завершили, — випрямляючись, остаточно сказав Князь. Вся Рада поклонилася і по одному вийшли із зали, і як тільки судник останнім це зробив, зачинивши двері, у кімнаті лишилось лише двоє людей.

— Ти що, сказився? — Не втрималася жінка.

— Зоряно, — Костій підійшов до неї, обійняв і поцілував. — Досить підслуховувати. Ти — Верховна Княгиня і маєш таке ж право бути присутньою на Раді, як і будь-хто інший.