Пролог

 Кров вже давно запеклася на шаблі найманця, але себе він все ще міг розгледіти в лезі — посічена щока та борода там, де були лише доглянуті вуса. Через рану здавалось, що цей чоловік плаче кривавими сльозами. Нічого страшного — у козацькі часи отримував ушкодження значно страшніші.

 Треті півні проспівали й сонце здійнялося над горизонтом, проте в цій ділянці лісу все ще панувала темрява. Жоден промінь не мав змоги пробитись крізь щільні крони, тому довелося сховати зброю й дістати смолоскип. Дивно: вогонь давав лише світло, ніякого тепла навіть зблизька не відчувалось. Інша рука стискала дещо волохате й бліде — відрубану голову. Вона вже давно була окремо від тіла: кров застигла темними згустками й більше не бруднила землю. Сморід ставав дедалі важчим. Ніздрі козака розширилися, терпіння уривалося — він хотів якомога швидше передати цей трофей замовнику.

 Не тільки темрява була таємничою в цьому лісі. Двометрове дзеркало, що стояло посеред галявинки навпроти найманця, не відбивало ані вогню, ані дерев позаду козака, ані його самого — лише сіра пустеля. 

Кинувши погляд на нього, чоловік сів навколішки, устромив джерело світла у землю та поклав голову перед собою. Пальцями зробив дивні жести, заплющив очі й почав шепотіти закляття стародавньою, вже забутою мовою.

 — Virel elhar azeral! Lirath tûr kûr lûra mêru!

 Повторив слова він ці тричі. На перший раз полум'я на смолоскипі шугнуло вгору, наче знизу нього почав дути сильний вітер. Після другого воно змінило барву з жовтої на зелену. А за третім разом, останнім, відображення у дзеркалі не просто з’явилося, а вийшло з туману саме тоді, коли людина ще сиділа навколішки.

 Через кілька секунд його дзеркальна копія почала переінакшуватись. Вуха стали довшими, очі повністю наповнилися багрянцем, а шкіра стала бліда настільки, що важко було визначити, в кого вона більш страшна — у мерця, якого не встигли поховати, чи у істоти по той бік скла.

 — Нарешті ти прибув, Мамає. Довго тебе не було. Думаю, якщо ти тут, все вийшло?

 — Так, мій Мракдаре, — схилив голову Мамай та підняв голову старця, показуючи відображенню.

 — Чудово, — усміхнувся двійник, — ти знаєш, хто це?

 — Ні, мій Мракдаре.

 — Доведеться дещо розповісти задля мого майбутнього визволення, — на останньому слові голос Мракдара дригнув, — я наказав тобі принести сюди голову цієї людини, бо це був останній живий нащадок тих, хто заточив мене. Саме ти визволиш мене звідси.

 — У тій книзі, що допомогла мені Вас знайти, мій Мракдаре, я прочитав, що вас зупинили люди з островів Дорену та семеро чарівників з Хейворду. Ви це про них?

  Відображення лише кивнуло.

 — То як Ви зможете визволитися, інші світи стануть доступні для мене?

  — Саме так, — знов кивнув красноокий, — однак наступні мої завдання будуть не такі легкі. Вбивство для вправного воїна — справа не хитра. Я дав тобі його, щоб перевірити твої вміння.

 — Тобто його голова вам не потрібна? — обурився Мамай. Це завдання виконати було не так легко.

 — Звісно, потрібна, — Мракдар посміхнувся ще раз. — проте не зараз.