Глава 6. За зачиненими дверима.

18 вересня 2026 року
Ітан Блеквуд

Двері тихо зачинилися. Я ще кілька секунд стояв нерухомо, спираючись плечем об холодну стіну передпокою. Макс сидів поруч і не зводив погляду з дверей, ніби чекав, що незнайомка ось-ось повернеться. Лише за кілька хвилин до мене долинув приглушений звук автомобільного двигуна. Машина повільно рушила з подвір'я, колеса прошурхотіли по гравію, і невздовзі цей звук остаточно розчинився серед дерев. Пес неохоче підвівся й попрямував за мною до вітальні.
Будинок занурився у звичайну тишу. Я сам будував його кілька років тому. Не власними руками, звісно, але кожну кімнату продумав до дрібниці. Хотілося місця, де не буде зайвого шуму, сирен і телефонних дзвінків серед ночі. 
Перший поверх був просторий і світлий. Вітальня плавно переходила в кухню, розділену лише широкою дерев'яною стійкою. Біля каміна стояв великий темно-коричневий диван, навпроти якого висіли полиці з книгами. Більшість з них були присвячені психології, криміналістиці та поведінці людини, хача між ними траплялися й звичайні романи, які я перечитував уже не один раз. На журнальному столику стояла порожня керамічна чашка, а біля крісла валявся м'ячик Макса. Жодних фотографій, жодних нагород. Я повільно піднявся сходами на другий поверх.
Тут майже всі двері були зачинені. Гостьова спальня, якою останній раз користувались рік тому, невелика ванна кімната, моя спальня та кабінет у самому кінці коридору. Саме там я проводив більшу частину свого часу.  Відчинивши двері, я на мить зупинився на порозі. Кабінет зовсім не схожий на кімнату людини, яка втекла від усбого світу.
На широкому письмовому столі панував порядок. Документи лежали рівними стосами, ноутбук був зачинений, а поруч стояла настільна лампа. Уздовж стіни височіли книжкові полиці. Єдиним що нагадувало про минуле, були фотографії. Вони висіли над робочим столом у чорних рамках. На одній із них я стояв разом із групою поліцейських після завершення складного розслідування. На іншій ми усміхалися перед будівлею академії. Були й інші світлини - із конференцій, семінарів, спільних святкувань. Колись усі ці люди були частиною мого життя. Я довго дивився на фотографії, але не підходи ближче. Минуле нікуди не зникло.

Я відвів погляд від фотографій і поставив стаканчик із кавою на край столу. Макс одразу влаштувався біля крісла, поклавши голову на лапи. Здавалося, він уже забув про несподівану гостю й тепер уважно стежив лише за мною.

- Не дивись так, - тихо сказав я, сідаючи за стіл - Я знаю, що поводився не надто привітно.

Пес ледь помахав хвостом. 
Я зробив ще один ковток кави. Вона вже трохи охолола, але смак залишався саме таким, як я любим. Дивно. Людина, яка бачила мене вперше в житті, випадково вгадала навіть це.  Я похитав головою, ніби намагаючись прогнати зайві думки. Нічого це не означає. Просто випадковість. 
Я відсунув каву й відкрив верхню шухляду столу. Всередені лежало кілька тек. Пальці без вагань потягнулися до тієї, яку я відкривав останні два роки найчастіше. Темно-сіра обкладинка була вже потерта по краях. Я поклав її перед собою. Повільно відкривши її, я дістав першу прозору вкладку. Фотографія. Місце злочину. Березень 2024 року. Наступка - ще одна жертва. Потім ще. Кожна фотографія була акуратно підписана датою, часом та місцем. На окремих аркушах я лишав свої записи. Я перегорнув ще кілька сторінок і зупинився на останній фотографії. Дівчина усміхалася в камеру, тримаючи в руках великий букет білих півоній. Я довго дивився на її обличчя. Потім повільно закрив очі.
Я перевів погляд на телефон, що лежав поруч із ноутбуком. Пальці на мить зависли над ним.
Ні. Так буде краще. Я вимкнув настільну лампу, закрив папку й відкинувся на спинку крісла.
Завтра мав бути звичайний день. Принаймі я дуже хотів у це вірити.